Молоко з медом - Іоанна Ягелло

Лінка почувалася якось незвично.

Так, наче щось поставало на свої місця, вклалося.

Але разом з тим — ніби вона грала чужу роль.

Обійматися біля сповивального столика. Мовби вони разом, а це їхня дитина. Заплющити очі й забути, як воно все насправді. Звісно, вона завжди знала, що Оскар гарно до неї ставиться, проте ніколи не думала, що він відчуває щось більше. Може, він зробив це зі співчуття? Байдуже. Ендорфіни шугали у венах, мов «Пендоліно». Та ну, це могла бути примха. Звичайна забаганка. Які в неї можуть бути претензії? Незаміжня, з дитиною, з байстрюком, а не дівчина, з якою можна зустрічатися. Може, вона взагалі повинна бути вдячною, що він її торкнувся? Та ні, вдячності вона не відчувала. Зате відчувала щось інше. Блаженство й задоволення. Нічого не вдієш. Якщо це більше не повториться, вона не відчуватиме розчарування. Принаймні Лінка переконалася, що досі здатна на почуття. Що вони не вмерли разом з Адріаном. Бо до Адріана, — і в цьому вона анітрохи не сумнівалася, — Лінка не почувала більше нічого.

Оскар приходив щодня. І постійно щось приносив. То памперси, то серветки, то сік для Лінки.

— Як почуваєшся? — питав турботливо.

— Добре! Як ходячий молокозавод. Дуже продуктивний. Але вона мене за це винагороджує. Глянь!

Дівчинка спокійно лежала в ліжку, іноді дрімала, іноді ні, і постійно робила гримаси.

— Ти знаєш, що до кінця березня треба здати фотографії?

— Знаю. Я хочу пофотографувати малу. Назву цикл «Материнство». Чи «Початок». Щось таке. Тож загалом це неважко. Об’єкт поруч, мало рухливий. Портрет сплячої дитини — це дуже легко. А ти?

— Ну… тему ти в мене вкрала. Я б теж її радо пофоткав. Хоча, якщо темою має бути материнство, то доведеться, мабуть, скористатися автоспуском? Або, приміром, тема «Сон». Можна фотографувати дитину, брата… Зрештою, — позіхнув хлопець, — мені й самому хочеться спати. Якщо ти не проти — можу стати твоїм об’єктом.

— Ну, гаразд, а якщо серйозно? Що ти робитимеш?

— Знаєш, що? Я недавно подумав, що хочу влаштувати фотосесію своїй мамі. Бо єдині фотографії, які вона має, це для паспорта. Такі жахливі, у неї на них таке широке обличчя, що мама скидається на якусь злочинницю. От тільки не знаю, яку тему обрати.

— Клас! Ото вона зрадіє! Можеш назвати «Зрілість» чи якось так.

— Ну, не знаю, чи вона не образиться. Розумієш, мама зараз справді гарно виглядає. Зустрічається з тим чуваком.

— Мабуть, це добре?

— Хіба я знаю? Якось дивно.

— Ну, тобі ж не шкода?

— Ні, але якось так… Дивися, які кумедні міни вона робить, — і кивнув на Єву, щоб змінити тему.

— Я можу годинами на неї дивитися, як у телевізор. Поглянь на її рученята. На вустонька. Хіба ж це не диво? Я така горда, що це моє творіння!

— Ну, не лише ж твоє, — сказав він, а тоді відчув, що це було зайве.

— Ні. Він дав живчика.

— Пробач, Лінко. Я знаю, що тобі важко.

— Ні. Мені вже попустило. Адже він навіть не бачив дитини. І взагалі особливо нею не цікавиться.

— Ну, але ж приїде.

— Так. Приїде. І що? Побачить, посидить, поїде.

Оскар думав, що події можуть розвинутися геть по-іншому. Що, може, приїхавши й побачивши цю маленьку дівчинку, Адріан передумає. І тоді вона до нього повернеться.

Вони не говорили про те, що сталося між ними. Про доторк, обійми, які були не зовсім товариськими. Він боявся, що йому це все лише наснилося, що він усе вигадав. Вона думала, що то для нього була така собі примха. Не хотіла більше розчаровуватися. Бо іноді легше чогось не мати, аніж мати й відразу втратити. Лінка боялася, що коли вона щось зробить, якийсь перший крок, то втратить друга. Та це не значить, що вона не думала. І не значить, що не думав він. От тільки вони цього не висловлювали. Аби те прекрасне й піднесене не зробилося матеріальним, а отже, вразливим і знищенним. Доки все це залишалося в здогадах, можна було його берегти.

Коли приїхав Адріан, Оскар саме перефарбовував ліжечко. На попередньому були намальовані машинки, а він наполягав, що для дівчинки воно не підходить.

— Та ні, не варто цього так дотримуватися… Ну, там, що коли дівчинка, то лише рожеве, а хлопчикам тільки все блакитне…

— Звичайно. У Єви однаково більшість убраннячок хлоп’ячих. То й годі. Вона ж така мила.

І сказав, що на бильцях ліжечка намалює квіти. Соняхи. Бо вона — маленьке сонечко. Зараз Лінка годувала малу, а Оскар, заховавши машинки під шаром білої фарби, заходився малювати квіти, жовті, мов сонце. У двері подзвонили. Лінка не хотіла класти Єву до ліжечка: мала завжди дуже нервувала, коли її забирали від грудей.

— Відчиниш? Мабуть, це поштарка, — попрохала Лінка. Звідки їй було знати, хто стоїть за дверима?

Отак із пензлем у руках Оскар пішов відчиняти й угледів за дверима Адріана. Його аж пересмикнуло від побаченого. Він би з таким задоволенням врізав йому, скинув зі сходів, принаймні прогнав би геть. Але не мав права.

— Заходь, — сказав. — Лінка в себе.

Адріан був здивований. Що він тут робить? Хто це, в біса, такий? Здається, це той її однокласник, що лазив за нею, коли вони були разом. Але слухняно пішов слідом. Адже десь там була його дитина.

Він багато про все це думав, але так і не зміг знайти в собі жодних почуттів. Що це, власне, значить: його дитина. Вона схожа на нього? Має його гени, це зрозуміло. Але…

Підійшов до ліжечка. Дитина виявилася… о Боже. Зовсім крихітною. Він навіть не уявляв собі, що немовлята такі малесенькі.

— Вона така маленька, — прошепотів Адріан. — Яка гарна…

Оскар відчув, що його зараз чорти вхоплять. Знайшовся тут ніжний татусь!

— Мабуть, я залишу вас самих, — відклав пензля.

Лінка кивнула головою.

То він і вийшов, а потім, соромно зізнатися, трохи підслуховував за дверима.

— Яка вона прекрасна, — говорив Адріан. — Неймовірно. Це справді моя дитина?

Дивно. Лінка так довго на це чекала. Коли він нарешті приїде й побачить донечку. Тепер їй було навіть приємно, що йому так сподобалася дитина. Але вона дивилася, як Адріан схилився над ліжечком, і зрозуміла, що більше його не кохає. Він здавався їй таким далеким… Дивилася на його волосся, яке так любила куйовдити, потилицю, руки, що колись її обіймали, підборіддя, яке вважала таким вольовим, довгі ноги — усе, що так