Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Він ще раз перевірив, чи не веде за собою «хвоста», оглянув дахи і вікна найвищих споруд і водонапірних башт – чи, бува, не блисне десь лінза спостережного пристрою. Його трохи стурбував робітник на даху станційної споруди, але той латав стару бляху, не повертаючись у бік вулиці. За сто метрів від платформи Одноокий витягнув з кишені пачку «Пріми» – умовний знак, що він готовий до контакту. Припалюючи, він помітив, як у високому паркані навпроти ніби сама собою привідкрилася хвіртка. За парканом він виявив ще одну станцію, цього разу пожежну.

Біля одноповерхового будиночка з гаражем ремонтували старенький ЗІЛ з цифрами 01 на дверцятах кабіни. Вигнанець із Шангріли стояв поряд із ЗІЛом, витираючи руки засмальцьованою ганчіркою. На ньому була синя спецівка, з кишені стирчала викрутка.

– Доброго ранку, Мігчиже![109] – Вигнанець привітав свого найманця з легким акцентом. Одноокий знав, що Наставника у цих краях приймають за уродженця Півдня. Голену голову Вигнанця прикривала вицвіла тюбетейка, тріснуті старосвітські окуляри та сива борода пом’якшували незвично різкі для слов’янського ока риси обличчя.

Яра теж привітався, і Наставник провів його до будиночка. Тут, серед котушок із пожежними рукавами і пожовтілої наочної агітації, вони й повели розмову. Одноокий розповів про свої пригоди у рідному місті, про зустріч з амазонкою і про знайдення Каменя.

– Покажи мені його, – наказав Вигнанець.

Він прийняв до своїх рук реліквію, тихо шепочучи мантру Тари-Дролми і довго дивився в червоні глибини Каменя. Потім повернув його Ярі. Той запитав:

– Ви казали, що маєте уважно його вивчити. Але відразу повертаєте Камінь мені. Щось не так?

– Я уважно вивчив його на твоїх очах, – відповів Вигнанець. – Я вже колись казав тобі, що глибинність дії насправді в жодний спосіб не залежить від її тривалості.

– Вибачте, Наставнику, за моє невігластво. – Яра склав руки на знак поваги до знань мага. – Я хочу вас про щось запитати.

– Питай, Мігчиже.

– Цій реліквії дійсно кілька тисяч років?

– Так.

– Вона старша за єгипетські піраміди?

– Старша. Камінь є сучасником епохи панування мамонтів і останього льодовика.

– А хто його в той час так вміло відшліфував?

– Це зроблено було набагато пізніше, в Ірані. А за Доби Праматерів, на Півночі, він, швидше за все, зберігався необробленим. Але навіть у Тибетському Лоні не відають, як і за які заслуги шаманка Йіма з племені Рі отримала цю святиню. Це велика таємниця Темних тисячоліть.

– Чому їх називають «темними»?

– Небо тоді потьмяніло від пилу після падіння останнього великого метеориту і активізації тихоокеанського Поясу Вулканів. Зими тоді були довгими і лютими, північні землі вкрила крига. Багато людських племен вимерло, поширилися жорстокість і людожерство. Це були погані часи. На Півночі від Балтійського моря до Сибірської льодової пустелі залишилися живими ледве три тисячі людей із п’яти родів: Вайа, Рі, Есікі, Ома і Тубір. Так написано у Книзі Печер.

– Індиго вміє розмовляти з Каменем, – сказав Одноокий, розглядаючи плакат на стіні, що закликав бути уважними при підключенні до побутових приладів газових балонів. – Перед тим, як я залишив її, вона дві доби не відривалася від Каменя, щось йому шепотіла.

– Вона – «датен», посередник, опора ритуалу. І свого часу стане великою жрицею, достойною запису до Переліку Сущих.

– Вона сказала мені… – Яра затнувся, ніби добираючи правильні слова.

Вигнанець допоміг йому:

– Вона сказала про мене щось погане, так?

– Ви читаєте думки, Наставнику. Так, – підтвердив Одноокий. – Вона чомусь назвала вас Кощієм і сказала, що від Кощіїв жінки не народжують.

– Напевно, ти подумав, що ми з Індиго могли б стати родоначальниками відродженого Ковену Курана. А вона прочитала твої думки і відкинула таку можливість.

– Так, я подумав, – Яра збентежено подивився на того, хто колись носив титул Сейсалбулон – «Дім Правди».

– Вона не збрехала, Мігчиже. Мені не суджено стати батьком її дітей. Тобі, до речі, теж.

– Я ніколи себе не мав на увазі… І не маю.

– Ти сказав, – кивнув Вигнанець.

– А хто стане… батьком її дітей?

– Камінь підкаже їй.

– Коли?

– Прийде час, – Вигнанець примружив очі.

– А що означає «Кощій»? У наших казках це такий неприємний персонаж.

– Це дуже давня назва. У російській мові вона споріднена із словом «кощунство». Кощіями колись називали жерців-ягинів, які залишали свій ковен та своє Коло і починали практикувати темні ритуали – кощуни – для досягнення влади і безкінечного продовження свого життя. Деякі з тих кощіїв залишили помітний слід у світовій історії. За давніх часів таким був перший асасін Хассан ас-Сабах, а за новітніх – граф Сен-Жермен. Ти б мав про них чути.

– Але