Долі та фурії - Лорен Грофф

— Це жахливо — бути таким популярним, — сказала вона пізніше, коли після конфетті з паперових академічних шапочок вони знайшли одне одного й цілувалися.

Швидкий секс у кімнаті гуртожитку, перед пакуванням речей. Її куприк упирався в жорсткий дубовий стіл, притишений сміх, коли хтось постукав у двері.

— Саме приймаємо душ! — гукнув він. — Нас немає, ми займаємося сексом.

— Що?

Це була його молодша сестричка Рейчел. Її голосок доносився із коридору десь на рівні дверної ручки.

— О чорт, — прошепотів він. — Секундочку, — закричав, червоніючи, а Матильда вкусила його за плече, щоб не засміятися. Коли Рейчел зайшла до кімнати, Лотто верещав у душі від холодної води, а Матильда, стоячи на колінах, пакувала його черевики в картонну коробку.

— Привіт! — сказала вона маленькій дівчинці, яка, бідолашна, ну зовсім не була схожа на свого пречудового брата. Довгий худий носик, маленьке підборіддя, близько посаджені очі, волосся мишастого кольору, напнута, як гітарна струна. Скільки ж їй років? Дев’ять чи десь близько до того. Вона стояла в гарненькій мереживній сукенці, дивилася широко розкритими очима й насилу видихнула:

— О! Яка ж ти гарна!

— Я тебе вже люблю, — сказала Матильда, підвелася, підійшла, нахилилася й поцілувала дівчинку в щічку. І тут Рейчел побачила, як її брат виходить із ванної, обгорнутий рушником, а пара скочується по його плечах, підбігла й повисла в нього на поясі, а він загудів і вигукнув:

— Рейчел! Рейчі-рей! Рейчі-сонечко!

Услід за Рейчел увійшла тітка Саллі, з обличчям, як у тхора, тієї самої породи, що й дівчинка.

— О Боже, — промовила Саллі, зупиняючись і розглядаючи Матильду. За високим мереживним коміром її шия повільно червоніла. — Ти, мабуть, дівчина мого небожа. А ми все думаємо, хто ж це такий, що зумів його причарувати. Тепер я бачу. Рада познайомитися, можеш називати мене Саллі.

Лотто дивився на двері, його обличчя спохмурніло.

— А мама де, у вбиральні? Вона ще йде сходами?

Зрозуміло, як божий день: він думав, що достатньо звести його матір і дружину в одній кімнаті, як вони просто впадуть в обійми одна одній. О, милий хлопчик.

Матильда розправила плечі, войовниче підняла підборіддя, чекаючи, поки зайде Антуанетта, щоб зустріти її погляд, розставити все на місця.

Того ранку в її поштовій скриньці в гуртожитку вже лежала цидулка. «Не думай, — писалося там, — що я тебе не бачу». Без підпису, але із запахом Антуанеттиних троянд. Матильда поклала її в коробку з-під черевиків, яка одного дня вщерть наповниться такими писульками.

А Саллі сказала:

— Ні. Вибач, хлопчику. Вона передала вітання. А ще дала мені ось це для тебе, — і вручила йому конверт, у якому проти світла з вікна виднівся чек, заповнений почерком Саллі, а не материним.

— О, — промовив Лотто.

— Вона любить тебе, — сказала Саллі.

— Авжеж, — сказав Лотто й відвернувся.

Те, що Лотто не зміг запхати у свій автомобіль-універсал, він виніс на вулицю на поживу жебракам. Не так уже й багато було в нього того добра.

Матильді завжди подобалася його байдужість до речей. Він заніс усе до її квартири, щоб воно там полежало протягом останнього тижня оренди, й вони разом із Саллі та Рейчел пішли на ранню вечерю.

Матильда посьорбувала вино, щоб приховати почуття. Вона не могла згадати, коли востаннє отак сиділа в родинному колі, заглиблена у свої думки, у такому мирному й чепурному місці, як оця тиха заставлена папороттю кімната з білими скатертинами й латунними люстрами, щасливими випускниками та їхніми батьками напідпитку. На другому кінці столу Лотто й Саллі, сміючись, розповідали одне одному якісь історії.

— Ти думаєш, я ото не знала, що ви разом із цуценям сторожа наробили в старому курнику в дитинстві? — говорила вона, а його обличчя рожевіло й сяяло від задоволення. — А всі ті перевернуті, подовбані, покусані, поштрикані нещасні гарбузи, які ви після себе залишили? О, любий, ти забув, що я можу бачити крізь стіни. — Раптом на її обличчі промайнула тривога, і вона озирнулася, шукаючи Рейчел. Але Рейчел не звертала на неї жоднісінької уваги. Вона дивилася на Матильду й так швидко кліпала, що Матильда злякалася за її повіки.

— Мені подобається твоє намисто, — прошепотіла дівчинка.

Матильда поклала руку на шию, торкнулася намиста. Воно було золоте з великим смарагдом. Його подарував їй Аріель на останнє Різдво. Зелений повинен був пасувати до кольору її очей, але її очі були мінливі. Вона зняла намисто й наділа на шию Рейчел.

— Це тобі, — сказала вона.

Пізніше вона часто згадуватиме свій імпульсивний подарунок маленькій дівчинці — намисто ціною у десять тисяч доларів, і цей спогад завжди зігріватиме її, навіть упродовж десяти років їхнього життя в підземній квартирі в Ґринвіч-Віллидж, навіть тоді, коли Матильда не обідала, щоб вони могли заплатити за телефонні послуги.

Не так уже й дорого це було за дружбу на все життя.

Очі в маленької дівчинки розширилися, вона затисла смарагд у кулачку і притулилася головою до Матильди.

Коли Матильда підняла голову, то похолола. За сусіднім столом сидів Аріель. Він дивився на неї поверх салату, якого так і не торкнувся. Його рот посміхався, проте очі були холодні, як ваги.

Вона не відвела погляду. Вона розслабила обличчя й дивилася на Аріеля, аж поки той не підкликав офіціанта. Він щось йому пробурмотів, й офіціант швидко зник.

— У тебе гусяча шкіра, — сказала Рейчел, торкаючись її руки, і тут майже впритул до Матильди підійшов офіціант із пляшкою дуже гарного шампанського, побачивши яке, Саллі запротестувала:

— Я цього не замовляла, — та офіціант заспокоїв її:

— Авжеж, я знаю. Це подарунок від шанувальника. Дозвольте?

— Як мило! Будь ласка. У Лотто маса шанувальників, — сказала Матильда. — Його Гамлет зробив його знаменитістю в цих краях. Він чудовий.

— О, я знаю, — сказала Саллі. А Лотто просяяв від задоволення, розцвів, шукаючи поглядом ту добру душу, яка подарувала йому шампанське. Сила його радості була такою, що той, на кого падав його погляд, відволікався від їжі чи від розмови, і на його обличчі з’являвся збентежений вираз, рум’янець, і майже кожен посміхався у відповідь, тож цього блискотливого раннього вечора, коли сонце лилося у вікна золотими потоками, верхівки дерев шелестіли на вітрі, а на вулиці виходили веселі люди, Лотто збурив невимовну радість у десятках грудей і об’єднав життєрадісний настрій, що панував у кімнаті, в одну потужну хвилю. Тваринний магнетизм насправді існує, він поширюється завдяки тілесній конвекції. Навіть Аріель посміхнувся у відповідь. На вустах ошелешених людей завмирають усмішки; одні морщать чоло, гублячись у здогадках: хто він? Інші сподіваються, що він іще на них погляне; і все тому, що цього дня і в цьому світі він був Кимось.

— Якщо вже у нас є шампанське, — сказала Матильда, спостерігаючи як крихітні бульбашки вистрибують із її склянки, — то ми з Лотто хотіли б вам дещо повідомити.

Лотто подивився на неї через стіл, моргнув, потім усміхнувся й повернувся до тітки й сестри.

— Мені дуже шкода, що тут немає мами, що вона цього не бачить. Але я думаю, що нам уже не слід цього приховувати. Ми одружилися, — виголосив він і поцілував руку Матильді. Вона дивилася на нього. Хвилі тепла напливали всередині неї одна на одну. Для цього чоловіка вона зробить усе,