Долі та фурії - Лорен Грофф

— Авжеж, усі знають, який ти збоченець, — сказала вона.

— Ні. Я мав на увазі так, але ні, я зовсім про інше. Ти знаєш, що я слідкував якось за тобою? Ще тоді, у Васарі. Я тоді не був знайомий із тобою. Ви з Лотто щойно зійшлися, та щось мене в тобі насторожувало. Тому я поїхав за тобою до міста.

Матильда похолола.

— Якось дивно було, що нова подружка мого найкращого друга сідає в якийсь лімузин. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я тоді ще був у формі й побіг за тобою. Ти вилізла з машини й пішла в якусь квартиру. Тоді я всівся в їдальні через дорогу. Ти ж пам’ятаєш ту їдальню?

— Таке забудеш, — сказала вона. — А ти й тоді був жирним. Ти ніколи не був струнким, Чол.

— Ха. Так чи ні, але ти нарешті вийшла в тому жахливому вбранні. Прозора блузка, міні-спідниця, як лейкопластир. І ти була з отим мордатим виродком, який мацав своїми руками твою спідницю. І тоді я собі подумав: хм. Мій приятель Лотто — найкраща людина у світі. Відданий, як чорт, добрий. Прихистив мене. І є для мене сім’єю більше, ніж моя родина. Просто чудовий, справжній бісів геній, хоча я не думаю, що хтось тоді про це здогадувався, та було в ньому щось таке. Харизма. М’якість. Уміння сприймати людей такими, які вони є. Ти знаєш, це рідкість. Людина, яка ніколи нікого не засуджувала. Більшість людей постійно ведуть всередині себе нудний внутрішній монолог, але не Лотто. Він завжди знаходив у людях краще. Так простіше. І він так добре до мене ставився. Моя сім’я була купою садистських дуп, і я покинув школу за півроку до кінця, щоб утекти звідти. І єдиною людиною у світі, яка зажди була доброю до мене, був Лотто. З сімнадцяти років Лотто був моїм домом. Хай там як, а ось — чудова людина, найкраща людина, яку я колись знав, і ось — його подружка, яка ганяє до Нью-Йорка, щоб трахатись із якимось старим козлом. Тому я їду додому, аби розповісти своєму найкращому другові, що його дівчина спить із бозна-ким. Бо якою могла бути людина, яка так вчинила з Лотто? Я думаю, що це людина, яка для сміху може повісити цуценя. Це дівчина, яка виходить за нього заміж заради грошей. Але якимось чином ти заштовхала мене до спальні. А може я заснув. Не пам’ятаю. Та я вийшов і побачив, як ви з ним милуєтесь, і зрозумів, що не зможу йому цього сказати. Не тоді. Бо я бачив, що йому вже світ закрутили. Він був настільки закоханий у тебе, що якби я щось таке сказав, то було б погано мені, а не тобі.

Краєм ока вона дивилася на вервечки мурах на гарячому сірому камені.

Він чекав, та вона мовчала, тому він повів далі:

— І тоді я подумав: ну, що ж, я посиджу і почекаю свого часу, а потім встромлю ніж тоді, коли цього ніхто не очікуватиме.

— Двадцять чотири роки. І він помер, перш ніж ти це зробив, — сказала вона м’яко. — Зовсім погано. Трагедія.

— Помиляєшся, — відказав він.

Вона глянула на нього. Її кинуло в піт, вона почервоніла. Вона згадала останній місяць перед тим, як Лотто помер. Його похмурість, його односкладові скупі відповіді. Те, як він дивився на неї з якимсь острахом. Вона пригадала їхню останню зустріч із Чоллі перед смертю Лотто. І раптом в її пам’яті сплив той вечір в галереї Аріеля, куди Лотто затяг її на посмертну виставку Наталі. Великі металеві скульптури з обличчями, застиглими від крику, все приміщення — темний і сумний казковий ліс.

Можливо, вона переконала себе, що минуло вже занадто багато часу, можливо, жодної загрози Аріель вже не становив. Та якийсь гарненький маленький хлопчик-офіціант облив червоним вином її шовкову сукню, і вона побігла запрати її. А коли повернулася, то її чоловіка вже було замінено на робота, схожого на нього, який не усміхався, коли дивився на неї, який майже не розмовляв із нею і який потім гнівався. Десь між моментом, коли він ніжно поцілував її в чоло перед тим, як той келих із вином відірвався від таці й жахливо повільно вилився їй на сукню, і моментом, коли вона повернулася, Чоллі й розповів йому про її угоду з Аріелем. Світ поплив у неї перед очима.

Він побачив, що вона зрозуміла, засміявся і сказав:

— Я викладаю козирі на стіл, дитинко. Я граю довгу гру.

— Чому? — запитала вона.

— Бо ти забрала його, — сказав він занадто роздратовано, занадто швидко. Поправив окуляри на носі, склав руки. — Він — єдина людина, яка в мене була, і ти його забрала. До того ж ти погана людина і ніколи не була гідною його.

— Я запитую, — сказала вона, — чому саме зараз, чому не десять років тому, не через двадцять років по тому?

— Ми обоє знаємо, що наш старий друг дуже полюбляв піхви. Багато й різні. І, чесно кажучи, люба, я завжди знав, що настане день і твоя геть постаріє. Буде в’ялою і слабкою. А там і до менопаузи недалеко. А бідолаха Лотто завжди дуже хотів своїх дітей. Якби ти забралася геть із його дороги, він міг би мати дітей, яких так хотів. А ми ж завжди старалися давати йому те, що він хоче. Хіба ні?

Вона не могла повірити, що й досі не вбила його ложкою. Вона підвелася, зайшла всередину й замкнула двері на ключ.

Протягом кількох годин після того, як вона побачила, що Чоллі пішов гравійною доріжкою, Матильда сиділа на кухні. Настала ніч, а вона не вмикала світла. На вечерю відкоркувала пляшку вина — давній подарунок якогось продюсера п’єси Лотто, щось неймовірно дороге, тягуче й придимлене. Коли пляшка спорожніла, вона встала й пішла в кабінет чоловіка аж під самий дах будинку. Його грошове дерево, за яким давно не доглядали, почорніло. Його книжки порозкладали свої крила-сторінки по всій кімнаті, його папери встеляли стіл.

Вона сіла в шкіряне крісло й провалилася в заглибину, продавлену тілом її чоловіка за багато років. Вона обперлася головою об стінку позаду, вичовгану головою її чоловіка. Вона подивилася на вікно, біля якого він подовгу мріяв, заглиблений у свої фантазії, й відчула, як усе її тіло наповнюється якимось темним поколюванням. Вона відчувала, яка вона величезна, розміром як будинок, увінчана місяцем, зі свистом вітру у вухах.

[Горе — це біль, загнаний усередину, нарив душі. Гнів — це біль, як енергія, несподіваний вибух.]

Оце саме буде для Лотто.

— Це буде весело, — голосно пообіцяла вона порожньому будинку.

14

Випускний день. Бузкові пагорби, терпке сонце. Процесія рухалася дуже швидко, тож усі засапались і сміялися. Серед натовпу промайнуло товсте, похмуре обличчя Чоллі. Матильда не потурбувалася повідомити свого дядька про випускний.

Вона залюбки запросила б водія, та не знала його точного імені. З Аріелем вона не розмовляла з часу останньої поїздки до міста, саме після отримання останнього чека, отже, угоду виконано. Ніхто не прийшов до неї. Чудово. Вона нікого не чекала.

Вони заповнили весь двір коледжу, витримали довгі промови, якісь жарти, чого вона зовсім не чула, бо Лотто стояв у ряду попереду неї, й вона не зводила погляду з рожевого завитка його вуха, їй кортіло взяти його в рот і смоктати. Вона