Долі та фурії - Лорен Грофф

Він вийшов і мало не впав від здивування. Могло бути тільки одне пояснення: у Матильди була сестра-близнючка. Там, у місті, він стежив зовсім за іншою дівчиною. У Лотто на колінах сиділа дівчина у спортивних штанях, з абияк зібраним на потилиці волоссям і сміялася з того, що він шепотів їй на вухо. Вона настільки відрізнялася від тієї, яку він бачив, що він уже почав сумніватися, чи бачив він щось узагалі. Невже то був сон? На столі лежав недоїдений кекс із яблучним повидлом, і Чоллі вже мало не поповз, щоб ухопити його, такий він був голодний.

— Гей, — заревів Лотто. — Чоллі! Познайомся з моєю, — він засміявся, — з моєю Матильдою. Це моя дівчина, в яку я закоханий до нестями. Матильдо, це Чоллі, мій давній друг.

— О! — вигукнула вона, схопилася і рушила до Чоллі, нависаючи над ним. — Я така рада познайомитися з тобою, — сказала вона. — Я чула всі ці історії. — Вона помовчала, а потім обняла його, і він почув запах звичайного мила Ivory і — ось воно — розмаринового шампуню.

Багато років по тому, коли садівник спробує виростити розмарин у патіо його пентхаусу, Чоллі швиргоне ці рослини з тридцятого поверху на тротуар і дивитиметься, як вони там вибухають грибовидними хмарками бруду.

— Ти, — сказав він. — Я тебе бачив недавно.

— Важко не помітити. Сто вісімдесят сантиметрів досконалості, ноги до Місяця, — зауважив Лотто.

— Ні, — сказав Чоллі. — Сьогодні. У потязі до міста. Я впевнений, що то була ти.

Мить вагання, і Лотто сказав:

— Це, мабуть, була ще якась красуня. А вона цілий день дописувала дипломну роботу з французької в комп’ютерному залі. Правда ж, М?

Як звужуються очі Матильди, коли вона сміється. Чоллі відчув їхній холодний погляд.

— Авжеж, увесь ранок, — підтвердила вона. — Але я швидко закінчила. Там всього було сторінок із десять. А коли у вас після веслування був обід, я з’їздила в місто, у Мет.[31]Нам задали написати екфрасичний вірш для занять із письменницької майстерності, і мені не хотілося тупо описувати водяні лілії Моне з музею в гуртожитку, як усі це роблять. Насправді, я щойно повернулася. Добре, що ти мені нагадав! — подякувала вона Чоллі. — Я ж дещо купила для Лотто в магазині подарунків.

Вона підійшла до своєї чималої сумки й витягла звідти книгу. На обкладинці — картина Шагала, як пізніше побачив Чоллі, поцупивши книгу. Матильда також її поцупила, назавжди залишаючи квартиру Аріеля. Вона отримала свій останній чек. Тепер вона могла спати з Лотто.

— «Сліпим малюють Ероса давно»,[32] — прочитав Лотто. — «Живопис, навіяний Шекспіром». О! — промовив він, цілуючи її підборіддя. — Це просто чудово.

Вона подивилася на Чоллі. Ще одна іскорка в темряві. Цього разу, мабуть, не така ласкава.

Нічого, подумав Чоллі. Ти ще побачиш, як я вмію чекати. Коли ти найменше цього очікуватимеш, я зруйную твоє життя. [Поки що це вона зруйнувала його життя.] У його голові почав визрівати план. Він посміхнувся їй і побачив своє відображення в темному вікні. Йому сподобалося те, як інакше він виглядає: набагато худіший, блідіший, набагато таємничіший, ніж у житті.

12

Чоловік не розбудив її чашкою кави. Кожного дня, який вони прожили під одним дахом, він будив її чашкою кави з молоком. Щось було не так. Вона розплющила очі — був пізній ранок. Усередині неї — прірва. І не видно було її чорного дна.

Вона байдикувала. Вмилася. Заговорила до собаки, який сердито втік від неї до дверей. Розфіранила штори й побачила, що все навкруги потонуло в мороці середини зими. Довго дивилася на сходи.

Дуло пістолета, подумала вона.

Він покинув мене, подумала вона.

Я знала, щойно побачила його, що цей день настане.

Вона спустилася темними сходами, та на кухні його не було. Вона щось шепотіла, щоб заспокоїтися, піднімаючись на горище до його кабінету.

Крихта полегшення, коли вона відчинила двері й побачила, що він сидить за столом. Його голова була опущена. Мабуть, він працював усю ніч і заснув. Вона дивилася на нього, на левову гриву із сивими скронями, на величний лоб, на м’які повні губи.

Та коли вона доторкнулася до нього, то відчула, що його шкіра була ледве теплою. Його очі були розплющені, порожні, мов дзеркало. Він тут не відпочивав, зовсім ні. Вона прослизнула позаду чоловіка в крісло й пригорнулася до нього уся, від куприка до потилиці. Вона поклала руки зверху на його сорочку, відчуваючи тонку гуму м’язів його живота. Її палець увійшов у його пуп аж до другої фаланги.

Вона поклала руки на його піжамні штани, на боксерські труси, де ще було тепло. Вовна волосся на лобку. Його шовковиста головка, нежива в її долоні.

Вона довго тримала його. Вона відчувала, як з нього виходить тепло. Підвелася лише тоді, коли більше не впізнавала його тіла, наче слово, яке після багаторазового повторення втрачає свій сенс.

13

Чоллі підстеріг Матильду в басейні. Минуло вже шість місяців і один тиждень без чоловіка.

Чоллі залишив автомобіль на дорозі за милю звідси й пішов пішки, щоб вона його не почула, заскочив у будиночок біля басейну і причаївся там.

Того ранку вона вирішила не надягати бікіні, щоб засмагало все тіло. Кого вона тут шокує, ворон? Її зів’яле, ненависне тіло вдови. Аж тут на краю басейну з’явився Чоллі, кривляючись, застогнав. Вона подивилася на нього крізь сонячні окуляри й витерла щоки долонями.

Ах ти ж чортів гоблін. Якось на вечірці він спробував заштовхати її у ванну, і їй довелося прикласти йому коліном у пах, щоб він тримався подалі від неї.

— Якого дідька, Чоллі? — розсердилася Матильда. Вона підгребла до стінки басейну й вилізла з води. — Я що, не можу трохи побути на самоті? Дай мені отой рушник, — попросила вона. Він подав, навмисне повільно.

— Спочатку самота, а потім самогубство, — зауважив він. — У тебе вигляд, як у хворої після хіміотерапії з таким волоссям. Точніше, без нього.

— Чого тобі тут треба? — спитала вона.

— Всі турбуються. Лише протягом останнього тижня мені обірвали телефон із десяток занепокоєних. Домініка думає, що ти збираєшся накласти на себе руки.

— Тепер можеш їхати додому й повідомити всім, що я жива, — порадила вона.

— Та я й бачу, — сказав він, криво посміхаючись. — Жива-живісінька. Власною персоною. Я дуже голодний, щоб їхати. Дай мені щось перекусити.

Вона зітхнула.

— Та в мене тільки й є, що морозиво, — сказала вона. — І те — фісташкове.

Він пішов за нею на кухню і, поки вона набирала йому морозиво, потягнувся до листа, що стирчав із синьої миски з помідорами. У нього завжди були липкі рученята, і він сунув свого носа, куди не слід. Якось вона застала його у своєму кабінеті, коли він читав дивні дотепні замітки, які вона записувала на клаптиках паперу.

— Руки геть! — різко сказала вона. — Не для тебе писане.

Вони вийшли, щоб посидіти на теплому камінні веранди, поки Чоллі їстиме.

— Здається, тут у мене завалялась одна чималенька історійка для тебе, — сказав Чоллі. Він відригнув і встромив ложку в землю.

Вона згадала його долоні на своїх руках на якійсь давній вечірці, його хтиве обличчя. Як він