Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Головним у полюванні було саме дійство, замішане на тваринних інстинктах, свободі, що залишилися у нас від предків, на кровному спорідненні з природою, звуках мисливських рогів, гавканні собак, захоплюючій погоні. Станіслав порівнював полювання із симфонією, з тією лише різницею, що симфонію музиканти виконують чітко по нотах, а в полюванні, хоч і є свої «ноти», важливіша імпровізація на ходу.
Починається з рогу ловчого. Це повільне, урочисте Adagio або Largo. У цей момент тиша заповнюється голосами гончаків. Музику можна зрозуміти, лише включивши всю свою уяву. Причому оцінити зміст музики, всю її глибину і тонкість можна, прослухавши її не один раз. Так і у псовому полюванні. Чекаючи на лазі, Станіслав прислухався до голосів гончих — іде просто гон. Кожен гончак бере свою ноту. І раптом в одного з них різко змінюється висотність партії залежно від виявленого звіра: чи то зайця, чи то лисиці, чи то козулі. Це вже Allegro, що різко контрастує з повільним вступом. І починає прискорено битися серце. Зараз почнеться! Заревіла зграя гончих і погнала дичину. Ось гон віддаляється, звуки стають тихіше (piano). Схоже, вийдуть не на твій лаз. Комусь сьогодні пощастить більше. Тому всі мисливці чекають тільки forte, ні, fortissimo! Голосно, дуже голосно! І ось вона, удача — з лісу вискакує звір. Готуйтеся: починається найшвидша частина — Vivace grazioso. І ніхто не знає, як пройде цей найнапруженіший розділ — у мінорі або в мажорі. Але перед ним завжди потрібна велична пауза, яку не можна ні перетримати, ні недотримати. Настає абсолютна тиша, і здається, що чути, як пульсує кров у скронях. Звір наближається, і в кульмінаційний момент із несамовитим криком «ату!» спускають хортів. За справу беруться аристократичні, елегантні, підтягнуті, спеціально навчені собаки. Можна порівнювати їх біг із польотом стріли, можна — з блискавкою чи вітром, але, мабуть, не вистачить слів, фарб і звуків, щоб описати це дійство — воно незрівнянне, чудове!
Захоплююча погоня не завжди закінчується успіхом. Але це не привід для смутку: по-перше, полювання триває кілька днів, а значить, дичини буде вдосталь, по-друге, сильний, хитрий і розумний звір, який пішов від погоні, на наступний рік принесе таке ж здорове потомство.
Після багатоденного полювання настає остання частина симфонії — Scherzo (жарт). Прийшов час розбору полювання. Сміх, жарти, байки рогом достатку сиплються з вуст цих мужніх людей, що на якийсь час перетворилися на хлопчиків-фантазерів. І тут уже можна почути про такі подвиги, яким позаздрив би сам Геракл!
Що ще можна додати до вищесказаного? Мабуть, тільки «дрібниці». Щоб мати можливість полювати у власних угіддях, граф Потоцький організував кілька звіринців, насадивши дерева і запустивши туди оленів, лосів, диких кіз і кабанів. Придбав елітних породистих цуценят. Протягом кількох років довів кількість мисливських собак до семисот. Перевагу віддавав англійським породам — гончі-фоксхаунди. А ось хорти… Хорти — гордість кожного мисливця. Скільки бувальщин на славу хортів розказано їхніми господарями! І хоча улюбленцями Станіслава, безумовно, вважались грейхаунди, були у нього і західноукраїнські (хорти), і східноукраїнські (кримські), та й інші породи. Ще була у Потоцького мрія: вивести свій, сімейний, особливий різновид хорта. «Підливаючи кров» породистих своїм собакам, він досяг непоганих результатів.
Ціле селище було звільнено від усяких повинностей і займалося тільки розведенням та утриманням мисливських собак. Містилися вони у спеціальних будинках із кухнями, кімнатами і навіть лікарнями. Найкращий корм для гончих — вівсянка з м’ясом (особливо з кониною). Ось вам і ще одне селище, жителі якого займалися вирощуванням вівса.
За собаками, що закінчили свою «службу» по старості, Потоцький наказував доглядати до смерті. У них було своє кладовище, а найулюбленіших граф Станіслав ховав у парку за палацом, ставив їм пам’ятники.
Також Станіслав побудував за Тульчином мисливський палац, оформивши його відповідно до призначення: трофеї, опудала, картини, роги, шкури — все це становило внутрішнє оздоблення палацу.
* * *— Пане графе, мсьє Жак запрошує нас на відкриття винного льоху, — повідомив Адам Мощенський одного спекотного літнього дня.
— Залюбки, Адаме, — потер руки граф Станіслав. — Інакше наш француз образиться не на жарт.
— Ви ж знаєте, як відповідально і ретельно він ставиться до цієї події: всю весну просушував льох, обкурював його запашними травами, встановлював стелажі.
— Та він мало не розорив мене цими стелажами! Де таке чути, що для льоху підходить тільки червоне дерево!
Ці слова Потоцький вимовив нарочито суворо, хоча в душі був задоволений Жаком. Він спеціально виписав цього француза як зберігача вина. Хоча той був дещо гарячий і запальний, але як фахівець — просто незамінний.
— Червоне дерево майже не гниє, — доводив Жак графу Станіславу, — та й красу створює незвичайну. Негоже такій шанованій людині як ви мати простецький льох. Усе у вашому домі має бути розкішним. Гості не раз потраплять сюди, і вам буде чим похвалитися.
Граф Станіслав та Адам спустилися по сходах, пройшли під масивними арочними склепіннями. Яке задоволення після літньої спеки відчути приємну прохолоду!
— Ніколи, гер Бініх, ніколи тут не буде не тільки продуктів, але навіть вашого улюбленого пива! — почув граф голос Жака.
— Про що суперечка, панове? — втрутився граф Станіслав.
— Ви уявляєте, мсьє графе, — Жак сопів від обурення, — ваш кухар гер Бініх пропонує зберігати в моєму винному погребі пиво і деякі продукти!
— Звичайно, — Усміхаючись, підтвердив Бініх, — відразу і випивка, й закуска. Сюди можна буде запросити гостей, і вони тижнями не виходитимуть наверх.
— Ще одне слово, гер Бініх, і я викличу вас на дуель. Вино — це ніжний, витончений продукт. Приготувати його — півсправи. Зберегти його або, як говоримо ми, французи, «виховати» в бочках — ось головне мистецтво. Будь-який сторонній запах уб’є вино не лише в бочках, а й у пляшках. А ви зі своєю кислою капустою…
Станіславу подобалося спостерігати за цією парочкою. Спокійний, врівноважений німець і вибуховий француз. Вони нескінченно кепкували один з
