Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Вийшов на більшу вулицю, Чуднівську, де котилися повз мене авта. Сніг під колесами розтавав, і авта були забрьохані. Зальопані були й обличчя пасажирів, які їхали повз мене в тролейбусі. Я спускався Чуднівською вниз, і прирічкові горби здалися мені покинутими друзями, до яких я повернувся. Відчув, що неймовірно скучив і за цими горбами, і за вулицею, що спадала вниз у річкову долину, а тоді підіймалася вгору. Там був мій батьківський дім, і я вже ні про що більше не гадав, як блудний син, котрий повертається додому.
Але я прийшов у порожній дім: батьки були на роботі. Дивно порожня, така знайома хата у дві кімнати зі сволоками й покладеними на них дошками. Великі вікна із тюлевими завісами, стара, ще довоєнна шафа, в якій малим я ховався, лякаючись домашніх духів, хоч їх зовсім не треба було лякатися,— небезпечні були духи не домашні, а вуличні. Колись на наших вікнах були віконниці, якими ми затулялися від ворожого навколишнього світу, потім віконниці зняли, хоч ворожий навколишній світ не перестав існувати. Дивився сірим погаслим оком телевізор, який недавно у нас з’явився, мовчав пластмасовий радіорепродуктор — колись у нас репродуктор був чорний, круглий, як вухо. Я зайшов до своєї кімнатки — все було так, як тоді, коли я звідси поїхав. Ліг із задоволенням на ліжко й заплющив очі. Було мені тихо й затишно, хоч на дні серця жевріла спіраль — моя недавня ураза. Але тут, у тиші рідного дому, та ураза здалася мені дрібною і смішною. У хаті було прохолодно, і я натяг на себе пледа. І мені раптом захотілося, як і тоді, в дитинстві, коли ховався від світу у темряві шафи, натягти пледа на себе, сховатись у його темряву, зменшитися й закоцюбнути. Лишити світлим тільки кутик мозку, а все інше хай не існує. Прослухати цю тишу й погасити розжарену спіраль на дні серця.
І переді мною попливли обличчя: директора школи, Соф’ї Вольфовни, чорного ангела, Славка, Артура, Лариси, Степана Вітличного, бетонника Колі, Івана Маркіяновича, його жінки й дівчат, бібліотекарки з пишною кучугурою сірого волосся, своїх хлопців із бригади на заводі, начальника ЖЕКу і його посланиці, моїх колишніх змінників-кочегарів, батьків Лариси та її гостей, високого й гарного її залицяльника — “учителя танців”, Аллочки, Артурової сестри, приятеля Степана Вітличного Євгена і Степанової добродушної дружини, що подає нам каву, братів Горбачів у Львові, безногого інваліда, що підкотив до мене й попросив запалити, дівчини з Михайлівської, що мене хвилювала і з якою я крадьки перезирався, моїх батьків — оце він і є, той маленький світ, у якому я обертався, одна із мікроструктур світу великого, що її освітила моя свідомість. Як це мало порівняно з неозорістю людських облич, які заселили земну кулю. Ні, ми й справді ніби мурашки, бо й мурашник наш такий невеликий. А ще існує над головою небо, і в ньому безмежна кількість отаких земель, як наша, і немає тому небові ні кінця ні краю. То що ж ми зі своїми болями, пристрастями, переживаннями, радістю і смутком порівняно із небом, якому нема кінця і якого й збагнути не можна, бо збагнути безмежне — це все одно, що померти. Кожна людина, померши, думав я, стає часточкою того безмежжя, тобто нічим, адже те, що буває до початку і після кінця — і є безмежжя, а значить, ніщо. І світ наш, і ми, і пристрасті наші, думав я,— це короткий сон між холодного й байдужого ніщо: те, що було раніше, уже не наше, і його нема, а те, що буде, знати нам не дано. Отже, наш тільки сущий день, властиво, суща мить, яку переживаємо, і ця мить і є справжнім життям. І все-таки відчуття, що колись не стане отієї плиткої, протяглої, яка постійно з нами, сущої миті струснуло мене спазматично жахом — я скреготнув зубами й дернув себе нігтями. Ні, я не хотів пригасання, бо все в мені запротестувало, кров од того швидше побігла по моїх жилах, я боявся пригасання, хотів повнокровно бути у своїй постійно плиткій сущій миті, боявся її втратити, хоч світ, у який мене пущено, дурний, жорстокий і безнадійний. Я глибше увійшов у темряву, яку скупчив біля себе, якою оповив мозок мій,— і побачив дім у саду, з другим мансардним поверхом, зі слабко освітленими вікнами, з рипливими дверима, із дерев’яними сходами на мансардний поверх. Внизу сиділа, вдягнена у чорне жінка, яка розкладала карти, а в кутку, де світилося дві свічки в канделябрах, сестра моя грала на фортепіано етюди Шопена. Я ж увійшов у цей дім, по дорозі нарвавши жовтих із рум’янцем яблук і підійшов до столу, на якому розкладався пасьянс, і раптом покотив ті яблука по розкладених картах, впереміш яблука життя, смерті, спокуси,— і моя старенька тітка раптом розсміялася, мов дівчинка.
— Сваволиш? — спитала вона.— Що це за жарти?
— А це зовсім не жарти,— сказав я.— Давайте виберемо собі по яблуку.
Сестра крутнулася на дзиглику, встала, підійшла до столу, обличчя в неї було, мов крейда. Простягла білу, як крейда, руку й потяглася до яблука смерті.
— Ні! — вигукнув я.— Бери інше!
Біла, як крейда, рука потяглася до іншого яблука, і це також було яблуко смерті. Я прикусив губу й безгучно заплакав, а моя старенька тітка лукаво примружила око й потяглася до яблука спокуси.
— Брати це? — спитала вона лукаво.
— Як хочете! — мовив я і побіг на сходи, гримлячи чобітьми.
