Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Маркіянович.— Хочу тобі добра. До речі, оті несуни, фактично злодії, що є на підприємствах чи в колгоспах, думаєш, неморальні люди? В такий спосіб вони докладають до зарплатні той додаток, що його відмовляється давати держава, аби людина могла в цьому світі сяк-так існувати. Мало в якій країні світу держава так мало платить за роботу, як у нас. А щоб існувала сяка-така гармонія, існує неписаний закон: щось людина одержить грішми, а щось додасть собі натурою. Одного-двох зловлять і засудять, а на тисячі заплющуватимуть очі.

— Але ж який державі в цьому інтерес? — спитав я зчудовано: Іван Маркіянович відкривав мені речі ще незнані.

— Інтерес в одурюванні чесних, яких є ще чимало,— мовив Іван Маркіянович.— Привілейованим прошаркам краде у себе вона сама: начальство й охоронні інституції мають власні годівниці і спецмагазини, пайки, розподільники; непривілейована частина, яка збагнула неморальність держави, створює це саме й собі, тобто краде. Але існують ще мільйони одурених чесних людей, які згоджуються на жебрацьке існування, бо красти не вміють і не можуть. От саме на цих людях неморальна держава й виграє. Отже, людині, котра хоче забезпечити безбідне собі життя, треба або увійти в керівні структури, або стати несуном, одурювати покупців, щось перепродувати, а для цього створювати дефіцити, займатися виробничими махінаціями, що інколи робиться тонко й розумно, створювати тіньові корпорації чи красти у злочинний спосіб. У неморальній державі люди мусять бути неморальні, і їхній кодекс формується відповідно до суспільних деформацій.

Те, що сказав Іван Маркіянович, мене потрясло — досі я над такими речами не задумувався. Очевидно, й сам Маркіянович належав до людей, які були деформовані у подібний спосіб, але, на відміну від інших, не підлягав деформаціям несвідомо, стихійно, а все чудово розумів. Тобто він був із тих, котрі жили б чесно, коли б чесне було суспільство, але, добре усвідомлюючи, в якій державі живе, донкіхотських комплексів не мав. Чому ж був приятелем мого батька, який належав до тих мільйонів чесних, що їх безсоромно обдирала неморальна держава? Очевидно, цей чоловік не до кінця ще погас. В ньому ще не вмер потяг до чесного життя (це так здається мені тепер, раніше я цього не розумів, а просто обурився на ті тверезі, але й цинічні речі), і цей потяг був щось на зразок ностальгії: людина тужить за рідним краєм, а живе на чужині і на рідну землю повертатися не збирається — на чужині їй ліпше живеться. Отож якоюсь частиною душі Іван Маркіянович був чесний і чистий, а частиною присихав.

Обдумав його пропозицію й вирішив від неї відмовитися: по-перше, батьки мої мали принижуватися перед директором школи, а друге, книжки Степана Вітличного вабили мене більше практичних резонів, тобто я не був готовий до поринання в мул — хотів учитися не формально, а по-справжньому.

Епізод другий. Новий рік

Десь із такими думками їхав я у Житомир зустрічати новий, 1965 рік. У течці лежав самвидав, який я мав передати Славковому дядькові — як виявилося, той був далеким родичем Вітличному, а більше, звичайно, родичем по духу. Сів у автобус житомирський, але доїхав тільки до Коростишева. Тут мені трапилося таксі, яке доставило мене до центрального майдану, а не на автостанцію — засобами конспірації я не гребував.

Перш ніж прийти додому, я завітав до Славка, застав у нього його дівчину Люду — Славко награвав їй на баяні. Люда пішла готувати нам каву, а я передав йому самвидав — була це стаття про суд над якимсь Погружальським, який у травні 1964 року спалив україніку Центральної Публічної бібліотеки і ще дещо. Славко був блідий і вислаблий і оповів: хворіє, у нього лікарі щось виявили у нирках. Поки не було його дівчини, він розказав мені притишеним голосом, що не хоче прив’язувати її до себе, хоч важко йому з нею розірвати — поки що вона його тримається.

— Можливо, з жалю,— сказав Славко і болісно скривився, схопившись за поперек.

— То, може, тобі не лишати цього,— я кивнув на шахову дошку, під якою Славко сховав самвидав.

— Ну ні,— мовив він.— Жахливо хочеться чогось такого почитати.

Зайшла Люда, несучи паруючі філіжанки, вона теж була якась притомлена, а може, й смутна. Ми пили каву, і я розповідав про Київ. Власне, про книжки, які прочитав останнім часом — очі в Славка при цьому розгорілися.

— А чи не міг би чогось привезти мені? — спитав він.— Бачу, незле там прилаштувався.

— Прилаштувався,— сказав я.— Книги не мої, але спитаюся.

— Спитайсь,— мовив Славко.— Це мені допомогло б.

— Допомогло б,— сказала Люда,— коли б строгіше тримався б дієти.

— Дієта — це дурниця,— скривився Славко.— Я тут духовно занидів.

Люда, очевидно, образилася, обличчя її витяглося й стало непроникне — мабуть, вважала, що при ній і при її самопожертві Славкові нидіти не годиться. Впадало в очі, що стосунки між ними вже не такі ідеальні, як раніше.

— А я все-таки кажу, що тобі потрібна найстрогіша дієта,— сказала твердо Люда.

— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!

— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.