Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

він чи не сер?» – «Агов?» – «Слухай, як у вас кажуть людям, які просять поради щодо можливості зайнятися певною діяльністю, а ви не переконані, чи є в них належні здібності, але не хочете людину образити». – «Ми міняємо тему розмови», – сказав мені Ральф. – «І це спрацьовує?» – «Ще б пак!» – «Дивно. От спитав у мене, припустімо, приятель: чи одружуватися мені з дівчиною, яку я знаю і яка мені не подобається, але я усвідомлюю, що я тут ні до чого і це його життя. То що йому відповідати? Цього року надзвичайно люта зима, любий. Я от вагаюся, може, залишити роботу і податися до Єгипту, або зціпити зуби, вкритися хутром та працювати? Так?» – «Ні. У такі речі взагалі не можна втручатися. І це негідно з його боку – звертатися до тебе з таким запитанням. Як у вас кажуть? Валити з хворої голови на здорову?» – «Це не зовсім те…» – «Для тебе не зовсім те, а для мене очевидно, що саме те і є!»

«Таке… Подивимося, що написав Алекс». Фух, Алекс просто вітає мене з тим, що я знайшла чоловіка, якого кохаю. Звісно, що лист був довжелезний, бо Алекс напхав туди цитат (він любить цитати), своїх міркувань (він обожнює свої міркування), спогадів про Ганну (він любить спогади про Ганну), – треба тут зазначити, що його спогади про Ганну не збігаються зі спогадами самої Ганни, – а ще порад. Алекс полюбляє щось радити. Я йому написала, що в мене все добре. Без цитат, міркувань і порад. У мене розумні очі, тому підтверджувати наявність розуму різними словами мені не потрібно. Непогано я влаштувалася.

Так. А зараз Антон. З Антоном усе було складніше, вигадник Антон. Він специфічна людина. У принципі всі ми для когось є специфічними, от Антон був специфічний для мене. На перший погляд, він дуже легкий, потім починаєш розуміти, що це не тільки легкість, а й поверховість, і взагалі ти звик, що він стоїть тут, а варто на хвильку відволіктися – а він уже деінде. А ти почуваєшся при цьому пошитим у дурні. Але тобі весело. Тому що Антон за будь-яких обставин лагідний, симпатичний, відвертий, але трохи несправжній. У цій трохи-несправжності полягав його шарм.

А ще він мене змушував брехати. Він якось так вів розмову, що я зі шкіри пнулася, аби бути подібною до нього, мені хотілося цього, я говорила те, що він хотів чути. Коли ж наставав час схаменутися, я збагнути не могла, що він зі мною зробив. Як йому це вдається? Антон писав, що Ганна змінювала квартиру, у нього були власні проблеми, пов’язані з родиною, котру він покинув колись заради Ганни, тому він не допоміг їй із переїздом, але це не значить, що він збайдужів до Ганни. Та коли вчора запропонував їй відсвяткувати переїзд пристрасним коханням, вона послала його звичайним маршрутом, і це його обурює. Більше Антон нічого не писав, але я знала, що він чекає на мою підтримку. Я сама в цьому була винна, бо віднаходила йому виправдання – тьфу на мене! У правому куті комп’ютера зажовтів маленький конверт. «А це ще кого принесло?» – промайнуло в моїй голові.

Це принесло Ганну. Власною персоною. Ганна написала такого листа: «Привіт, жопусік! Учора одна наволоч на ім’я Антон, якого ти постійно захищаєш, не допомогла мені з важким переїздом. Сказав, що давно не бачив свою донечку. Цікаво, чому він схотів побачити її саме того дня, про який я попереджала його за тиждень, та ще й нагадувала по середах і п’ятницях, а він обурювався, яка я маруднюча? І що? Він пішов до доньки, а мені довелося витрачати сімсот євро за перевезення. Класно? А вчора йому закортіло потрахатися, і він подумав: «О, а в Ганни ж усе нормально владналося з помешканням, і трахається вона добре, то чого б не потрахатися і не відсвяткувати в такий спосіб вхідчини?» Але я навіть не про це. Я хотіла тебе попередити, що розраховувати треба тільки на себе. Покладатися на чоловіків – усе одно що руками спиратися на багнюку біля урвища. Цілую мого жопусіка, твій жопусік Ганна. Як ти?»

У мене почалися моральні тортури. Я не знала, що робити. Я завжди була людиною, яка розуміє всіх. Геть усіх. А де межа між розумінням усіх та дворушництвом? Вітовський вважав, що ця моя риса характеру – типове дворушництво. «Шу, але не можна бути хорошою для всіх», – казав він. І я погоджувалася, але мені хотілося бути хорошою. Я не могла ображати своїх друзів. Голова вже паморочиться від усіх цих роздумів, зранку голова-звірятко Вітовського на моїх колінах із нісенітницею щодо Макса, тепер ці. «Чого ви всі від мене хочете? Американські психоаналітики, наволочі, за таке гребуть величезну грошву», – подумала я.

Але біда не буває одна, тому саме зараз я почула голос Сашка: «Шу, нам телефонує секретарка професора Б. Ж.-П. Він хоче, щоб ним зайнялися саме ми». – «Сашку, я не хочу займатися професором, і тобі це відомо. Думаю, що і ти, і Наталка, і навіть Ральф, а може, Ральф насамперед, не хочуть ним займатися. Скажи, що в нас немає часу і ввічливо попрощайся. Якщо в нас є вороги, терміново порадь їх професору». Ні, тільки не професор Б. Ж.-П. Бо я чудово пам’ятаю, що було, коли він упав нам усім на голову.

Історія Шу про професора Б. Ж.-П.

Професора Б. Ж.-П. порадив запросити мій приятель, колега з Міністерства закордонних справ Італії: «Професор – наша людина. Він справжній профі, знає Хартію місцевого самоврядування, як тапер пристойного ресторану – шансони. Він саме той, хто вам потрібен для цього семінару». Рекомендації Джуліо було достатньо для того, щоб запустити професора в процес. Сучасний етикет! Я не чула голосу цієї людини, попереднє запрошення – попередня згода, потім усе те саме, але на офіційному рівні. Кілька місяців – і професор вилітає вчити нас демократії. Моя контора забезпечувала переклад протягом семінару та у вільний час.

Я мала зустрічати їх в аеропорту – тендітного італійця Паоло Загребельського з Турина (він був переконаний, що є нащадком нашого видатного письменника Павла Загребельного, але знайомитися