Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко
«Знаєш, я тут нічого пити не буду. І їсти також не буду. Навіть стояти я тут не буду. І сидіти я тут не буду. Тим більше, сидіти тут можна хіба що на підлозі». Він сказав, що не бачить нічого поганого в цьому місці: «Тут вельми демократично», – сказав він. А я йому тоді висловила все, що думаю про американську демократію. «Узагалі-то міг би запросити мене в більш пристойне місце», – сказала я. Він знизав плечима та спитав, чи є в мене постійний бойфренд. «Ні, – сказала я. – Бойфренда в мене немає, є чоловік». «Ти жартуєш?» – запитав він. «Ні», – відповіла я. «У тебе є чоловік?» – «А чого ти такий здивований? Що дивного в тому, що в жінки може бути чоловік?» – «А чого ти мені раніше не сказала? Цікаві справи. Сидіти вона тут не хоче, пити вона тут не хоче, хоче в дороге місце, а в самої є чоловік!» – «А ти що, ощасливлюєш кавою у своєму товаристві тільки незаміжніх дівчат?» – «Я тяжію до справедливості», – відповів він. «Жадаю подробиць», – сказала я. «Ну це як при вашому комунізмі, о’кей? – він реготнув. – Якщо в тебе є чоловік, то він може пригостити тебе кавою, а в дівчат, у яких немає чоловіків та постійних бойфрендів, такої приємної можливості немає. І я таку можливість можу їм подарувати».
«А міг би і не подарувати», – подумала я. Ми стояли вже на вулиці. «Але взагалі-то в мене проблеми з вашими дівчатами». «Моїми?» – здивувалася я. «Тобто українками. Я вже тут живу більше двох років, але з вашими жінками в мене не складається ніяк», – жалівся він. «Це в тебе з головою власною не складається, а не з нашими дівчатами», – промовила я. «Ти точно до мене не поїдеш? Можемо просто побалакати». Я ввічливо відмовилася. «Слухай, а в тебе точно є чоловік? Ти не подумай, я не такий вже й жадібний, може, кави?» – «Май мармєладні, гів мі е ченс», – співала в продуктовому наметику Катя Лель. На місці мармеладного я б ніяких шансів їй не давала, бо собі дорожче обійдеться. «Чекай, я зараз, я швидко!» Він побіг до супермаркету. «Зараз принесе мені йогурти», – подумала я. Але він приніс шаплик із юкою. «Це – тобі. Як знак. Побачиш юку, скажи: «Привіт, Бірде!» Я побачу і скажу: «Вітання…» Як тебе звати?» – «Шу», – відповіла я, схопила юку та спіймала таксі. У мене не залишилося ніяких сил пояснювати йому, чого мене так дивно звати. «Шу?» – з таксі я бачила, як шукають його губи. «А він гарненький», – здивовано подумала я.
Вітовський виглядав спокійним. Усміхався до мене своїми ямками. «Вибач-вибач-вибач», – сказав він і поцілував мене в ніс. Мене рідко хто цілував у ніс. «А це що в тебе таке?» – «Юка. Хлопчик. Звати Бірд. Буде стояти в тому кутку». – «Ти його покарала?» – «Ні, я його врятувала. А стояти йому там буде зручніше, юки люблять кутки». – «Будемо пити каву?» Від цієї пропозиції я засміялася. «А ти знаєш, що в мене є чоловік?» – «І хто він?» – «Дуже підозріла особа».
Макс припхався вночі. Ми вже спали. Він так грюкав кухонними дверима, що я прокинулася, не витримала та пішла з’ясовувати, п’яний він чи ні. Він був тверезий та запарював дві кави. «Я знав, що ти прокинешся», – така задоволена мала пика. «Слушно. Ти б ще гучніше грюкав, то не тільки я завітала б на нічний вогник, а ще й сусіди припхалися б. Влаштували б великий хорал». – «Батько спить?» – «Наче. А що?» – «У мене до тебе таємна розмова». – «Цілком таємно», – хитнула головою я та влізла з ногами на кутовий диванчик. «Що ти робиш? Це моє місце!» – «Не треба було ґав хапати».
«Я закохався», – він так це сказав, що з моїх рук вислизнула філіжанка з кавою. «Що?» – здалося, наче я запитала. («Не може такого бути. Такого бути не може. Бути не може такого».) Адже він щось говорить. «Що?» – вже голосніше запитала я. – «Шу, мені так важко говорити, а ти не слухаєш», – у мене почалися фантомні болі. Так було завжди. Виразку було виліковано давно, але коли відбувалося щось неприємне, вона давала про себе знати. «Я слухаю, але я трохи приголомшена. Хіба ти не розумієш?» – «Ні», – сказав Макс.
Він дивився на мене чесними очима Вітовського. Мені забракло слів. От сучасна молодь! Як із такими спілкуватися? Щоб оце я на тверезу голову зізнавалася в коханні мамчиному чоловіку? Ну, це в тому випадку, якби мати розлучилася з батьком та одружилася з кимось іншим. «Ти бач, який спокійний. Хотіла я б побачити, як би ти поводився, якби тобі зізнавалися в коханні», – почала розтварючуватися я. «А що таке? Коли мій батько сказав, що кохає тебе, мені це не сподобалося, але я був здатний слухати». Я просто не знала, що йому сказати. «Я тебе слухаю», – писнуло щось, мабуть, то була я. «Шу, не засинай ти! Тут таке робиться, я тобі таке, а ти натомість що? О, а звідки тут юка?» – «Мені подарував один схибнутий іноземець». – «Правда? Це ж треба, такий збіг!» Макс посміхався. «Ти теж хочеш подарувати мені юку? Як її звати? Цю – Бірд». – «Та ні. Я не про юку. А про іноземців. Я ж закохався в Гаель Рейчел Бінвель». – «Що?»
«Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу, це смачно чи корисно?» – «Профілактика цинги», – сказала я. Усе думала, куди подіти обличчя, воно палало – я знаю, що не червонію, але відчуття було таке, ніби я червона, наче безсоромна та рухлива голівка клюйдерева. «Де ти її взяв?» – «На роботі, де ж іще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити відділ страхування. З лондонського офісу, я ж тобі розповідав, що керівні кадри в нас циркулюють світом». «Ого!» – сказала я. «Ага. Вона британка. Власне, не зовсім британка, вона
