Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Вони ладні заборонити ченцям ходити з прикритими обличчями.

— Тому що бояться змови, ви ж розумієте, доньє… Ну, я йду, — мовив він, глянувши на годинника; на грудях у нього поблискувала біла з жовтим ладанка священнослужителя. — Ну, я йду, бо вдома вже скоро попрокидаються дикобрази. Кожна дитина, доньє, то дикобраз: нічого йому не скажи, ніякого зауваження, ніякої поради, бо хоч би що ми, батьки, їм казали, вони наставляють у відповідь колючки.

Цього ж таки дня спіймали, — а вчитель Касаюка був певен, що вигадали, — Приємного Мулата. Його схопили в будинку Агапіти Венансіо, негритянки, яка, коли сміялась, — а сміялась вона завжди, — виставляла білі-пребілі, ніби молоко, зуби.

Її теж забрали. Забирали всіх, хто мав бодай якесь відношення до справжнього чи то вигаданого злочинця, — для перевірки. Негритянку Агапіту Венансіо взяли як переховувачку. Як переховувачку й спільницю. Агента 326 лінчували не тому, що вподобали його мавпяче м’ясо, — а він здавався мавпою в уніформі, — а тому, що зчинилася колотнеча. І за це хтось неодмінно мав відповідати. Приємний Мулат і негритянка Агапіта Венансіо з кварталу Белісе поки що були першими ланками змовницького ланцюга.

— Вони мають викликати мене, щоб я впізнав його, — мовив подумки дон Сатурно, коли сусідка сказала йому про арешт мулата. — Нам зроблять очну ставку, і я побачу, чи це той самий мулат.

Його справді викликали. Того ж таки дня пополудні, а точніше, коли вже смеркло, терміновою повісткою.

То був зовсім інший мулат. І вчитель сказав, що не певен, що це той самий, бо висловитись рішучіше побоявся. А той скидався на Приємного Мулата хіба тільки тим, що теж був мулат.

Коли вийшов з комісаріату, в голові йому наморочилося. Нудило… це жовч… клята печінка.

То був інший мулат. Якийсь нещасний із приплюсну-тим носом і скісним розрізом очей, теж мулат, але без жодної риси Приємного Мулата: ні бронзового кольору шкіри, ні кучерявого волосся, успадкованого від африканських предків, ні граційних рухів, ні по-ангельському всміхнених уст.

І аж тепер, — раніше він би не зміг, — завдяки не знати якому механізму пам’яті, він чітко, до найменших подробиць, пригадав риси обличчя і поставу Приємного Мулата. Пригадав його таким, яким побачив просто перед собою, коли той — як Спаситель, так, так, як Спаситель, і без усякої надії на воскресіння… Тільки ж чи був Ісус справді Ісусом, чи, може, вони також схопили когось іншого, підставили?.. Чи то Джордано Бруно згорів на вогнищі?.. Чи не спалили яку-небудь сільську дівчину, назвавши її Жанною, замість справжньої Жанни д’Арк?..

«Не бийте його, агенте…» — навіть голос у Приємного Мулата був зовсім не схожий на голос мулата, заарештованого в домі негритянки Агапіти Венансіо. Бідолаха аж захрип від крику, доводячи, що то не він, що він не той, що він навіть не ходив шматувати Іуд.

А у вухах учителя лунав і лунав голос, який, мов та крапля води, довбав його сумління, його душу, його життя: «Не скажу, чуєте? Не скажу, не скажу, все одно не скажу!..» І веселі дзвони, і петарди, і ракети, і юрби, і трамваї, і поліція… потім постріли… тиша…

Він насилу доплентався додому. В очах стояв туман,~ руки були мокрі від поту, і мучив гострий біль у печінці, органі на одинадцять тисяч функцій, з яких була порушена та, що називалася виділенням жовчі. Випив чарочку олії і ліг на живіт — на печінку. Який жах: мулат, котрого заарештували, нічим не був схожий на Приємного Мулата, то був інший, зовсім інший мулат!.. А Галілея не спалили… Мабуть, тому, що старий був надто показний і важко було кимось його підмінити…

Сеньйора Монтемайор-і-Гуаль прийшла додому. Вона щойно причастилася у церкві святої Катаріни. Назустріч вийшла служниця зі склянкою чистої води. Після причастя сеньйора завжди випивала кілька ковтків води.

— А що роблять дівчатка? — спитала вона.

— Здається, ще не повставали, — відповіла служниця.

— Піду розбуджу їх…

— Спробуй-но розбуди, — сердито кинула Грела, виходячи, — розбуди, коли ми навіть не лягали.

Флювія плакала, Грела ходила по кімнаті, й тільки Ана Хулія спала. Вона випила цілу пляшечку снотворного.

— Звіримося на бога, — сумно мовила мати.

— Вирвімо телефонний шнур, — урвала її Флювія. — Нам щомиті дзвонять і запитують: «Це я говорю з домом Іскаріотів?», або: «Чи піде сьогодні ваш дядько на тайну вечерю?», а то й просто: «Ну, то як — вечеря буде?».

— А де Тройо? — запитала мати, хрускаючи пальцями.

— Він устав і, навіть не поснідавши, пішов із дому. Сказав, що йде в басейн.

А телефон дзвонив і дзвонив.

— Вирвімо шнур! — закричала Флювія. — Знову питатимуть про Іскаріотів, цікавитимуться, чи дядько піде на тайну вечерю.

— То вже старий жарт, — понуро мовила Грела.

— Був жарт, а тепер ні, — відказала Флювія. — То піде дядько чи не піде на тайну вечерю?

— Дотепно, аж нікуди!

Новини. Свіжі новини. Новини на кухні. Колись у них була прачка Каліста, котра вже давно в них не працювала, але завжди навідувалася, коли в родині траплялося щось поважне. Прийшла вона й цієї великодньої неділі, по-своєму воскресла, бо довго лежала в лікарні з болотяною пропасницею.

— Кажу вам: я її бачила, бо стояла біля неї так близько, як оце біля вас.

— А все-таки ти добре роздивилась, то була справді вона?

— Хіба ж я вам не кажу, що стояла зовсім близенько? А я вже досить стара, щоб бачити все, як воно є. — Вона розіпнула хустку, у вухах задзвеніли сережки, й ущипливо додала: — Це в такому зеленому віці, як у вас, бачать завжди те, що хочуть бачити, а не те, що є насправді.

— Тоді вона геть збожеволіла, — сказала Флювія, підбираючи на потилиці волосся, щоб заколоти його гребінцем. — Тільки цим можна пояснити, що вона теж була там.

— І все ж таки, — вперто допитувалася Грела, — може, ти помилилась, то справді була вона, сеньйора француженка, знайома дядька Рамона?

— Та хіба ж я її не знаю? Знаю як облуплену. То була вона, давня подружка дядька Рамона. Стояла її плескала в долоні. Та ще як плескала!

— Плескала в долоні, кажеш? Тобто аплодувала? Пригадай добре: сеньйора француженка, знайома дядька Рамона, аплодувала?

— Можу присягнути, що аплодувала, так само, як і я.

— То й ти аплодувала, Калісто? — здивувалася Флювія.

— Як же було не аплодувати, коли всякому, хто не аплодував, могли