Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

XXII

Цілісінький день і цілісіньку ніч на страсний четвер, цілісінький день і цілісіньку ніч на страсну п’ятницю дзвони мовчали; а сьогодні, у великодню суботу, о десятій ранку, просвердлені на кінці язики шалено метлялися туди й сюди на грубих мотузках, і ні на мить не стихав несамовитий металевий лемент… Дзвони ожили, воскресли. Сла-ва! Сла-ва! В небі вибухали ракети й петарди, гучно й весело виказуючи в піднебессі радість з приводу воскресіння вогню, води й дзвонів. Слава! — злітали в крещендо голоси хорів, радісні, дружні, подекуди заглушувані музикою органів. Сла-а-ва! Сла-а-ва!

Мстиві юрми, очолювані верховодами, які вимахували пляшками, у супроводі всюдисущої дітвори посунули шматувати опудала Іуд. Доки не заспівали «Слава», ці яскраві ляльки в людський зріст зухвало красувалися на дахах або карнизах будинків. У великодню суботу Іуд віддавали на поталу натовпу, що безжально їх лінчував. Цього року — новина: Іуда на крамниці Тантанісів зображував одного багатія, добре відомого в місті. На ньому була табличка з написом:

Я ІУДА ІСКАРІОТ

І БІЛЬШЕ НІХТО.

ВСЯКА СХОЖІСТЬ ІЗ КИМОСЬ ІНШИМ

Є ЧИСТОЮ ВИПАДКОВІСТЮ.

— Ну, такого тут ще не бачили, — гомоніли люди, котрі з цікавості посходилися в це передмістя, — чутка летить хутко.

А ті, що розбиралися в законах, додавали:

— Це злочин. Гадаю, що це злочин… образа.

— Який злочин! Це сама справедливість: врешті знайшовся сміливець…

— Це опудало, — зауважив хтось, — їхало на одному із студентських возів у скорботну п’ятницю.

— Ні, не їхало, — заперечив інший, з фотоапаратом на ремінці через плече. — Запевняю вас, що не їхало. Можу показати фотографії.

Сатир обіймав Різника, Різник обіймав Сатира.

— Як добре, брате, що ти вирішив виставити його як Іуду! Не знаю чому, але я був певен, що ти вчиниш саме так. Різник виправиться, виправиться, казав я, розмовляючи сам із собою, — адже так гарно розмовляти самому з собою, — і тоді ми врешті знатимемо, з яким наміром він викрав його з воза. Виставити такого Іуду Іскаріота… Оце справді христопродавець!..

Сла-а-ва! Сла-а-ава!

Відродження води, вогню і стихій напередодні воскресіння Христа, високого духу, а несправедливість і неправда хай гинуть в образі Іуд! Натовп люто й радісно шматував ці трагічні опудала, те в сурдуті, те у фраці, а те у військовому мундирі, опудала в білосніжних нагрудниках, циліндрах, цупких комірцях і пластмасових краватках, з хризантемами в петлицях, сигарами між пальцями або в роті, ціпками, парасольками… Шматуючи на клапті ці ляльки, народ мстив неправедним, несправедливим людям землі.

Сла-а-ва! Сла-а-ва! — виводили сопрано й контральто. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — гриміли тенори, баритони й баси. Сла-а-ва! Сла-а-ва! — співали всі хором під бамкання дзвонів, під вибухи ракет і петард, під крики збудженого натовпу…

Сла-а-ва! Сла-а-ва! — злітало з усіх уст слово, яке в ці хвилини не можна було не виголошувати раз у раз.

— Не скажу, чуєте! Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — торочив якийсь п’яничка, обіймаючи стовп, щоб не впасти, мотаючи з боку в бік головою. — Не скажу, не скажу, чуєте! Не скажу, все одно не скажу… — ' повторював він, гикаючи. — Не скажу, все одно не скажу!

Він заплющив, потім розплющив очі. Вулиця перед ним хиталась угору й униз, як гойдалка. А з вулицею і стовп, який він обіймав, будинки, інші стовпи, — телеграфні, електричні, телефонні, трамвайні, — хиталися автомашини, екіпажі та всі ті мурашки, що комашились перед тельбушатною крамницею Тантанісів, чекаючи, коли їм скинуть Іскаріота, небаченого досі Іуду. Самі вони не наважувались його стягти і тільки фотографували, якщо було чим.

П’яничка ще міцніше обійняв стовпа, боячись упасти з цієї гойдалки, яка піднімала й опускала його між дахами будинків, що хиталися, поблискуючи вікнами.

— Хай мене вбивають, хай мене мордують, — белькотів він, сміючись і пускаючи слину, — а я не скажу, не скажу, все одно не скажу.

Сла-а-ава! Сла-а-ава! — співали дзвони, петарди, хори…

— Хай мене вбивають, хай розстрілюють, хай четвертують… Оцього сеньйора, — він показав пальцем на Іуду Тантанісів, якому не було рівного і якого люди чекали внизу, щоб подерти його на дрібні шматочки, — зараз четвертуватимуть, а я добре знаю, хто це… Але не скажу, не скажу, от і все!

— Не мели дурниць: то ж не сеньйор, а ганчір’яне опудало.

— Це ви так думаєте, але то сеньйор… Начебто я на нього не працював… Сеньйор, справжнісінький сеньйор, бачить бог…

— Ти п’яний!

— Еге ж, п’яний по зав’язку! П’яний як чіп! Але хай мене четвертують, хай розривають на шматки, хай відірвуть мені руки, ноги та голову, як у цього сеньйора, хай роблять що хочуть, а я не скажу, все одно не скажу!

— Що сталося? Що тут таке? — запитав, підходячи, поліцай. У руці кийок, кепі до вух, борідка над подвійним підборіддям. Він мав бойовий наказ: бити. Отой Іуда, як вважала поліція, — то тільки привід, яким мають скористуватися для здійснення своїх намірів усякі зловмисники. Бо хто тільки не робить свої чорні справи, користуючись з отакого безладу. В кожній людині сидить зловмисник. Тим-то в першій статті поліційного статуту сказано (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу! — не вгавав п’яний, обіймаючи стовп), отже, в першій статті статуту сказано: охоронець громадського порядку повинен боротися з порушеннями на місці, виходячи з обставин… — Ану відповідайте, що тут таке?

— Та нічого, охоронцю… це тут сеньйор… — мовив, виправдовуючись і поквапливо відходячи від стовпа та від п’янички, той, хто твердив (— Не скажу, не скажу, все одно не скажу!), що лінчуватимуть не сеньйора, а славетного Іуду Тантанісів.

— Не скажу, чуєте? Ні, ні і ще раз ні! — провадив п’яний, тупаючи ногами, наче вередлива дитина. — Я п’яний, але не скажу!

— А чого це ви не скажете? — спитав поліцай крізь зуби, спохмурнівши й міцніше стиснувши кийок.

— Бачите, охоронцю, хоч ви мене й потурите звідси… еге ж, я знаю, потурите…

— Так, так, але чого це ви не скажете? — І поліцай з огидою тицьнув п’яного кийком у спину, аж благенькі піджак і сорочка тріснули, бо то були лахи, а не одежа. — То чого це ви не скажете?

— Чого я не скажу?

— Еге ж, чого це ви не скажете?

— Вам би це дуже хотілося знати, але ні, я не скажу, не скажу, все одно не скажу!

За дзвонами годі було почути, що говорив розлючений поліцай. За дзвонами, за ракетами, за петардами, за криками дітвори та галасом розпаленого натовпу, що жадав якомога швидше роздерти на шматки не Іуду, а, як усі вже казали, дона