Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— Встаньте, вчителю! — наказав один із сержантів, бо обшук у будинку робили троє сержантів і шестеро рядових поліцаїв.
— Я вам потрібен?
— Ага…дюка — це змія, — проспівав сержант. — Ви нам потрібні. Там у дворі простукується під землею якась порожнеча. Перш ніж розбирати бруківку, ми б хотіли довідатись у вас, що там таке. Каналізація?
— Якщо я вам потрібен тільки для цього, то вставати мені немає чого. То яма від колодязя, в якому ніколи не було води, і господар, — я, бачте, тільки наймач, — звелів його закласти. Але це було так давно. Quosque tandem, Catilina, quosque tanbem…[20]
— Це ви проказуєте молитву, вчителю?
— Чого ви так вчепилися за мій будинок, сержанте? Це давня казка, що не має кінця. Через дві тисячі років знову те саме. Тоді цезареві пальці, як називали легіонерів, теж нишпорили по будинках, шукали того, хто воскрес…
— Сусідні будинки ми теж усі обшукали, — про це, вчителю, не турбуйтесь. А зараз, із вашого дозволу, ми відсунемо ліжко. Можете не вставати: мої хлопці впораються і так.
Гурт поліцаїв легко відставив убік старе дерев’яне ліжко, яке заскрипіло й затріщало, ніби от-от мало розпастися.
— Невже, сержанте, я припустився б такої необережності й став би його переховувати у своєму будинку?
— А де ви його переховуєте? — поквапився запитати сержант.
— Та ніде, сержанте, це я невдало висловився, вживши…
— А ви вживайте жувальну гумку «Чіклетс», — засміявся сержант, а за ним і всі підлеглі, адже сміялося начальство.
— Еге ж, вживайте жувальну гумку «Чіклетс», — підтакнув учитель, миттю переходячи на жартівливий тон і благаючи господа, щоб поліцай швидше забув його необачні слова (— Не скажу, чуєте, не скажу! Все одно не скажу! — знову забринів у його вухах голос п’яного, винного в отих трагічних подіях, хоча найбільше винна була поліція).
— Ви були там від початку й до кінця?
— Та ні, сержанте, не до кінця. На самому початку, коли все ще було більш-менш спокійно, я тільки підійшов до поліцая й порадив йому, — адже мій вік, моя сивина дають мені на це право, — щоб він не бив п’яного, а відвів його до комісаріату.
— І ви бачили мулата?'
— Та, знаєте, щось я гаразд і не пам’ятаю. Там було стільки народу, дітвори, стовписько, гамір, бамкання дзвонів, ракети, петарди — яка великодня субота, господи боже мій!
— І який Великдень для нас, якщо ми мусимо спіймати мулата, хоч хай куди б він зашився, видобути його хоч із-під землі або ж… вигадати, підставити іншого.
— Як це вигадати, сержанте?
— А отак:, якщо справжнього злочинця не щастить зловити, то такого злочинця вигадують, хапають першого-ліпшого, ото й буде злочинець. Якщо ми не злапаємо Приємного Мулата, знайдемо когось іншого. Не знайти злочинця, вчителю, ми не можемо. Так роблять усі поліцаї світу.
— Нічого там немає, хлопчики, — сказав, заходячи, інший сержант. — Пробачте, що потурбували, — мовив він до вчителя.
Посеред маленького патіо виднілися купи землі й каміння — то в пошуках Приємного Мулата розкопали старий колодязь, закладений багато років тому.
Дон Сатурно вже не міг більше заснути — голова розколювалась від тяжких дум. То, може, фарисеї замість справжнього Христа вже взяли когось іншого? Отже, не всі ті, що виходять на ешафот, справжні злочинці? Серце стискалося з болю. Чи не губить він душу всякими отакими думками? А так само й тіло? Атож, він губить свою душу, бруднить її блюзнірськими здогадами. Бруднить її, щойно благословилося на світ цього осяйного великоднього ранку. Алілуя! Алілуя! Бамкали вже ніби інші дзвони. Не ті, що подавали свій голос учора, у великодню суботу після довготривалої мовчанки. Чітко лунали окремі удари. Дзвони — то ті ж самі хамелеони. Тільки змінюють вони не забарвлення, а звук. Коли співають славу, то б’ють урочисто, весело махають мідними дзвінкими крильми (о Едгаре По, поступися місцем бідолашному вчителеві!); коли плачуть за мертвими, їхні звуки мокрі, скапують великими солоними краплями; якщо ж правиться вінчання, вони ніби оголюються, переплітаються й зливаються між собою; а як б’ють на сполох, то їхні металеві голоси звучать різко, гучно, тривожно. Однак ніколи не бринить у їхньому хорі стільки радості, як великоднього світанку. Алілуя! Алілуя!
Сонними вулицями міста прямували до церкви або вже верталися додому групи одягнених по-святковому жінок. Сходилися на вулиці сусіди, робили перші затяжки, спльовували, очищаючи горло, і йшли до причастя. А на їхніх чолах вимальовувалися усмішки, і вони здавалися херувимами, адже херувими, коли співають у піднебеснім хорі, всміхаються чолом, морщачи рожеві лобики під золотими кучерями.
— Зчеплення доль — ось як це можна назвати, — говорив сеньйорі Монтемайор-і-Гуаль, вдові дона Флоріана, своячениці дона Рамона, на паперті церкви святої Катаріни один із майордомів братства воскреслого сина господнього. Він аж задихався, так поспішав висловити свою думку. — Це називається зчепленням доль або ланцюгом обставин: оті різники виставили Іуду у вигляді сеньйора вашого свояка, ви про це знаєте?
— Так, знаю… — У сеньйори Монтемайор затремтіли губи.
— Та ви не знаєте, що, виставляючи Іуду, вони закликали до державного перевороту. Не заперечуйте, доньє, бо мені це відомо з добре поінформованого джерела. Вони поширили листівки, видрукувані на кольоровому папері, на зразок циркових програмок, у яких прямо закликали народ лінчувати охоронця громадського порядку, а Іуда, котрого вони виставили, — викапаний дон Рамон, тільки й того, що не говорив, — мав стати сигналом до виступу. Отакі-то справи, доньє. Та їхній план провалився. А то були б перебили всіх нас, католиків. Кажуть, вони збиралися в домі якогось учителя географії і там обмірковували, як краще, скориставшись із загального безладу, збунтувати натовп і напасти на казарми. І, вірте не вірте, — я вам кажу тільки те, що чув, — уся буча зчинилася через п’яного змовника, якого побив поліцай, щоб вирвати в нього зізнання.
— Цей уряд у всьому вбачає змову, — врешті спромоглася зауважити сеньйора.
— А надто в ці дні страсного тижня. Але
