Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

А тоді їй приснився сон.

Анрі покинув спочивальню надто рано. Після вчорашньої оргії Лувр ще не прочумався настільки, щоб своїм звичаєм вимислювати всілякі злочинства; принаймні таке він справляв враження. У переходах і залах Анрі переступав через сонних людей, що скидалися більше на паралізованих. Вони так і лежали на тому місці, де спостигло їх останнє, що з ними сталось: чи то вони злягалися, чи пили, чи то їх побив грець. У відчинене вікно зазирали розквітлі троянди, а під ним покотом лежали люди в барвистій одежі, забрудненій їжею, вином, блювотинням, і їх осявало яскраве сонце. Анрі йшов замком сам-один, і погляд його падав і в таємні кімнати, де вночі, забувши навіть зачинитися, весільні гості парувались на всілякі природні й неприродні лади. Знадвору, зіпершись на стіну, куняла варта з алебардами в руках. Собаки кліпали очима, знехотя пробували гавкнути й засинали знову.

Замкові не було кінця-краю. Це нескінченне розмаїття просторих залів нової будівлі та покручених ходів і закамарків старої збивало раннього блукача з пантелику, і Анрі врешті заблудився й не знав, куди йому йти, хоча, власне, ніякої певної мети у нього й не було. Он, перехилившись через різьблене кам'яне поруччя, спить якийсь гладун, і на спітніле обличчя йому зсунувся високий білий ковпак. Анрі здогадався, що десь тут недалеко кухня. Челядь, як і панство, вчора набенкетувалась уволю, але знеможена плоть має ще огидніший вигляд серед покидьків та брудного посуду. Король Наваррський у білому шовку подався геть — і врешті приблукав до якогось напівтемного закапелку з окутими залізом дверима, обснованого павутинням, схожого на в'язницю; щось таке, пригадалося йому, він недавно вже бачив у нижніх поверхах старої будівлі.

Він спинився, щоб очі звикли до напівмороку, коли зненацька почув: «Тс-с!» — і з сутіні виступила якась дівчина. Він ухопив її за руку й потяг ближче до віконця, що було аж під стелею.

— Не треба на світло, — благально шепнула вона. — Я ж навіть не підмальована. Певне, бридка, аж страшна.

— А що ти тут робиш? Я начебто… Авжеж, це ти. Тоді мій д'Арманьяк замкнув тебе, бо ти шпигувала за мною. І тепер знов?

— Я стараюся для вас, величносте. Бо я ваша служниця й нікому не буду вірна й віддана, крім свого пана, а мій пан — ви.

Анрі відхилив їй голову назад, так, щоб на обличчя впало світло. Фрейліна була гарненька, зовсім молода, і розмазані рум'яна та білило не могли зробити її бридкою. Він поцілував її в уста й пересвідчився: «Так, ця дівчина моя — он як вона затремтіла! Які вони непевні, ніколи їх не вгадаєш! Може, якби я тоді не застукав і не знешкодив цієї шпигунки, вона б…»

— То я вже подобаюсь тобі? Я радий, бо ти дуже миле дівчатко, — промовив він чарівно-ласкаво. Чи були ті слова щирі, чи ні, але від них її личко засяяло. А в нього й справді забилося серце — він ніколи не лишався байдужий перед жінками. І цій фрейліні він подарував хвилинку справжнього щастя.

— Ну, й що ж ти хочеш зробити для мене? — спитав він, уже не думаючи про це. Та вона мусила спершу звести дух.

— Віддати за вас життя, ваша величносте. Бо я вже пропала. Пані Катрін довідається, що я була тут. Їй теж служать добре.

— А нащо їй твоє життя?

— Тихше! Вона недалеко. Я ось недавнечко підгледіла, як вона крадькома вийшла зі своїх покоїв. Я лежала на килимі й буцімто спала. Ні, ні, я була сама, — запевнила дівчина. — До моєї кімнати напхалося чужих, ніде було й лягти. А вона крадеться повз мене, потихеньку відчиняє двері до свого сина д'Анжу й веде його за собою. А другого сина, короля, не взяла. Дорогою вона шкрябалась ще в кілька дверей, і кілька чоловік теж пішли за нею, а я назирці за всіма. Боже, це ж як у хованки зі смертю! — У дівчини аж зуби зацокотіли. — Треба, щоб ви все побачили самі, ваше величносте.

Вона взяла його за руку й повела кудись у цілковиту темряву. «Панночко! А може, це любка якогось ворога і він тут чатує? Ні. Це якраз тут замкнув її д'Арманьяк, і вона знає тут кожну п'ядь. Що це ти, панночко? Бере за руку, підніма її вгору — помацай… Ага! Щаблі — це я маю вилізти на драбину? Держи її міцно, панночко, вона сунеться. Драбина дуже висока, та ось нарешті вгорі замріло якесь світло. Можна пролізти під низеньке склепіння, тоді лягти ницьма на виступ муру, а в кінці його невеличкий отвір у якесь приміщення. Навіть дитина не протислася б тим отвором. Але я бачу кімнату — щось ніби кімнату. Пані Катрін не звикла до таких, але вона сидить онде. Її крісло з високою спинкою поставлене під стіною навпроти, світло падає на неї згори, і обличчя її від того світла якесь бліде, аж сіре. Чи то, може, від чого іншого у нього такий свинцевий колір? Вона, як завжди, у вдовиному уборі, а решта всі — так, як устали з ліжка. Он Гізи, а це д'Анжу».

— Панночко! Ви знаєте такого пана де Морвера? («Та це не він, що б він мав тут робити!»)

— Тихше, королева говорить.

«Ні, вона надто далеко внизу. Слова заглухають, ніби в ущелині. Здається, вона замислила щось проти свого сина, короля, а то чого б їй нишком забиватись сюди без нього? Він веде переговори з Англією й протестантськими князями. Він називає Коліньї батьком. Вона ненавидить Карла. Д'Анжу — ось її справжній син, досить на нього глянути: такі самі вуха, наче обтяті. І губи в нього товсті, і