Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Часами велика зала наполовину порожніла, і через те музика з галереї лунала аж надто гучно, мов у пустці. За столами лишались пияки та філософи. Ніжно схилившись до Марго, сидів там і Анрі.
Обоє вони сиділи під барвистим шатром із знамен французьких провінцій та прапорів, здобутих колись у бою, в далеких країнах. І здавалося їм, наче вони зовсім самі. Анрі запевняв Марго, що завжди, завжди кохав її. І вона вірила йому, а він їй, хоч обоє знали, що це не зовсім так. Вони почували, що тепер це стало правдою. «Це мій єдиний коханий». — «До неї я не знав жодної, і з неї починається моє життя!» — «Він — моя весна, без нього я б скоро постаріла!»
— Анрі! У тебе постать достеменно така, як вимагає античний канон. Присягаюся честю, за це ти заслужив нагороди.
— Марго! Я радісінький поділяти з тобою цю нагороду, скільки ти захочеш і скільки витримаєш!
— Це треба довести, і негайно, — промовив її дзвінкий голос, і те саме промовляло її витончене обличчя.
— Анрі, що стояв на колінах, умить схопився, і вони пішли тим шляхом, що й усі. Це, звісно, шлях плоті, але й плоть іноді може одухотворитись. Коли вибралися з великої зали, Анрі взяв її на руки й поніс. Він ніс її на оберемку перед собою, а варта виструнчувалась і з усієї сили гупала алебардами об підлогу. П'яні, що вже валялись долі, повертали вслід їм голови.
Їхній жазі стала на заваді весільна сукня, широко розіпнута круг стегон: Марго була замкнена в ній, мов у скрині. І тут молодий коханець виявив і делікатність, і вправність. Не мнучи й не шарпаючи тієї лискучої оболонки, він умить розстебнув її. «Куди там Гізові,— ледве встигла подумати Марго, — дарма що той і на зріст вищий, і виглядом вельможніший». А оболонка вже й розкрилась, і перлина показалася на світ. Проте, замість довго хизуватися своєю коштовністю, вона ледь зігнула коліна, ніби падаючи, — щоб він її підхопив, а потім кинув туди, куди вона сама хотіла: на її славнозвісну постіль із чорного шовку. «Цей любить жінок, а тому й не знає їх! Цього я втримаю!» — ще майнула остання думка, а далі вже Марго нічого не чула й не бачила, бо до кінця віддалася зовсім іншим чуттям.
Австрійський дім [61]
До великої зали Анрі повернувся сам. У залі стало людніше, бо з'явився король із королевою. Карл Дев'ятий уже прикрив свою голизну, зате геть сп'янів.
— О, йде любчик нашої гладухи Марго! — гукнув він, побачивши Анрі. І всі довкола показували, що вони, як і король Франції, добре знали, де був щасливець, і дожидались, коли він повернеться. Лиш королева не засміялась і взагалі, як завжди, не виявляла ніяких ознак думки чи почуття. Ніхто не пам'ятав, щоб коли чув її голос. Єлизавета Австрійська сиділа на підвищенні, непорушно випростана, в окремому кутку великої зали, і довкола неї сама собою утворилась порожнеча: ніякій варті не довелось відганяти цікавих нахаб. Вона бовваніла там у золотому уборі, застигла й невразлива, мов статуя святої, і обличчя її завдяки грубому шарові білила теж здавалося позбавлене життя. За широкою спідницею ховались два священики-іспанці: їх там ніхто не бачив, зате вони бачили все.
Карл Дев'ятий повиснув на плечі в зятя й сказав йому на вухо, проте досить голосно, якусь непристойність про свою сестру. Анрі з відразою подумав: «Коли він упаде, я його не підводитиму. Може, підставити йому ногу?» Одначе не зробив цього, а помалу дійшов до того місця, куди з усієї сили тяг його Карл: до порожнього кола біля королеви.
— Он, сидить, — пробелькотів король. — Повали-но її, якщо зможеш. Та якби вона зараз умерла, то й трупом стриміла б стійма в своєму золоті. Австрійський дім — це для мене безнастанний страшний сон, і вдень, і вночі, і ця жінка, хоч я з нею спав, уві сні ввижається мені якоюсь Медузою[62], аж кров у жилах застигає. Дочка римського імператора — як, Наварро, чи можна звичайному чоловікові з нею одружитися? Мій дід Франціск Перший сидів у Мадріді в кайданах, і щоб його відпустити, його величність імператор Карл П'ятий зажадав у заручники його сина. І з мого батька вони знущались, а на мене тиснуть оцим тягарем — дочкою імператора Максиміліана. Вони тримають під своєю п'ятою всю Європу. Їхнє золото, їхня хитрість, їхнє військо і їхні священики сіють розбрат серед мого народу й спустошення в країні. Наварро! — зацьковано шепотів Карл Дев'ятий. — Помстися за мене! На те я й віддаю за тебе сестру. Помстися за мене й за моє королівство! Я не маю такої змоги, я переможений і не смію навіть боротись. Я вже так і доживатиму вік у зневірі. Пам'ятай про мене, Наварро! І стережися… — Ці слова він уже простогнав ледь чутно на вухо Анрі.— Стережися моєї матері й мого брата Анжу! Та хоч би що з тобою сталось у майбутньому, не винувать мене, Наварро, бо мене штовхає на все тільки страх. Ніхто в світі не знає такого лютого страху, як я.
Нараз він хрипко, перелякано зойкнув: із-за королеви на нього глянули дві пари колючих очей і зразу щезли, мовби їх і не було.
