Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

хто знає про них із Нолою? Хто вистежив його навіть у вбиральні? Хто наквецяв на дзеркалі ті мерзенні слова? Та ще й помадою: жінка, звісно ж. Але хто? Щоб не думати про це, він сів за столом і вирішив упорядкувати свої папери; тоді він і побачив, що одного аркуша таки бракує. Сторінки, що він написав про Нолу в день, коли та намагалася накласти на себе руки. Він добре пам’ятав, що лишив її тут. За останній тиждень на столі накопичилася купа чернеток, та він завжди нумерував їх у хронологічному порядку, щоб потім дати з ними раду. І ось тепер, перебравши їх, переконався, що одного аркуша таки нема. То була важлива сторінка, він добре її пам’ятав. Він іще двічі порозкладав папери, витрусив портфель: ані сліду. Це неможливо. Він завжди ретельно перевіряв, чи не лишив бува чогось на столі у «Кларксі». В Гусячій бухті він працював лише в кабінеті, а як сідав часом на терасі, то потім усе заносив до хати. Аркуш не міг загубитися, але ж де він? Обнишпоривши весь дім і нічого не знайшовши, він подумав: а чи не заходив хтось до нього в пошуках компромату? Може, та сама людина, яка під час балу лишила під напис на люстрі у вбиральні? Від цієї думки йому до нудоти скорчило живіт.

Того ж таки дня Нолу виписали. Щойно повернувшись в Аврору, вона мерщій побігла до Гаррі. До Гусячої бухти прийшла надвечір; він сидів на березі з бляшанкою в руках.

Угледівши його, дівчина кинулася в обійми; він підхопив її й заходився кружляти.

— Гаррі, любий Гаррі! Бути тут із вами — мені так цього бракувало!

Він міцно обняв її.

— Ноло! Люба Ноло…

— Як ви, Гаррі? Ненсі казала, що ви виграли головний приз у лотереї.

— Так! Уявляєш собі?

— Путівка для двох на Мартас-Віньярд! І на коли?

— З відкритою датою. Як захочу, маю просто зателефонувати в готель і забронювати номер.

— Візьмете мене з собою? О Гаррі, візьміть мене, там ми зможемо бути щасливі й не треба буде ховатися!

Він не відповів. Вони трохи пройшлися понад морем, спостерігаючи, як хвилі закінчують на піску свій біг.

— Звідки котяться хвилі? — запитала Нола.

— Здалеку. Вони котяться здалеку, щоб побачити берег великої Америки і вмерти.

Він пильно поглянув на Нолу, і раптом гнівливо обхопив долонями її обличчя.

— А щоб тобі, Ноло! Чому ти хотіла вмерти?

— Річ не в тому, що хочеться вмерти, — відказала Нола, — а в тому, що не хочеться жити.

— Але ж ти пам’ятаєш той день на березі, після концерту? Ти тоді сказала, щоб я не хвилювався, бо ти зі мною! Як ти можеш бути зі мною, якщо помреш?

— Я знаю, Гаррі. Вибачте. Я прошу пробачення у вас.

І вона стала перед ним навколішки, перепрошуючи, на тому самому березі, де вони зустрілися і покохали одне одного з першого погляду. Знову попросила:

— Візьміть мене з собою, Гаррі. Візьміть мене на Мартас-Віньярд. Візьміть мене з собою, і ми будемо вічно кохати одне одного.

Він пообіцяв, адже був такий піднесений. Та згодом, дивлячись, як вона прямує дорогою з Гусячої бухти додому, подумав, що не може взяти її. Це неможливо. Хтось уже знав про них; якщо вони поїдуть разом, дізнається все місто. І тоді його кинуть за ґрати. Він не міг узяти її з собою, і якщо вона знову попросить, він відкладе ту заборонену мандрівку. Навіки відкладе.

Наступного дня він уперше за довгий час пішов у «Кларкс». Як завжди, клієнтів обслуговувала Дженні. Угледівши Гаррі, вона зашарілася з утіхи: він повернувся! Через той бал? Може, він ревнує її до Тревіса? Може, хоче запросити її на Мартас-Віньярд? Якщо поїде без неї, значить, не кохає її. Дженні так непокоїло це питання, що вона поставила його Гаррі, не встигнувши навіть узяти замовлення.

— З ким поїдете на Мартас-Віньярд, Гаррі?

— Хтозна. Либонь, ні з ким. Може, просто постараюся написати якомога більше.

Вона скривилася.

— У таку чудову мандрівку, і сам? Даремно згаєте час!

У душі сподівалася, що він скаже: «Твоя правда, Дженні, любове моя, їдьмо разом, будемо цілуватися, як сідатиме сонце». Та він тільки сказав: «Каву, будь ласка». І Дженні, рабиня, послухалася. Тієї миті з кабінету в глибині зали вийшла Тамара Квінн; вона підбивала баланс. Угледівши Гаррі за його столиком, кинулася до нього і, не вітаючись, розлючено й гірко заявила:

— Я підбиваю баланс. Ми більше не обслуговуємо вас у кредит, пане Квеберте.

— Розумію, — вимовив Гаррі, бо не хотів скандалу. — Мені дуже шкода, що не скористався вашим запрошенням минулої неділі… Я…

— Ваші вибачення мене не цікавлять. Я отримала ваші квіти і викинула їх у смітник. Прошу погасити заборгованість до кінця тижня.

— Неодмінно. Дайте мені рахунок, і я негайно заплачу.

Вона принесла йому детальний рахунок, і він мало не задихнувся: виявилося, він винен понад п’ятсот доларів. Він витрачав, не рахуючи: п’ять сотень на їжу й пиво, п’ятсот доларів на вітер, просто, щоб побути біля Ноли. Наступного ранку ще й прийшов лист із агенції нерухомості. Він уже оплатив половину свого перебування в Гусячій бухті, тобто до кінця червня. У листі йшлося, що за оренду до вересня йому треба заплатити тисячу доларів і що, згідно з домовленістю, цю суму знімуть із його рахунка. Та в нього не було тієї тисячі доларів. У нього геть не було грошей. Через той борг «Кларксу» у нього не лишилося й цента. Йому більше не було чим платити за оренду такого маєтку. Він більше не міг тут залишатися. Що робити? Телефонувати Елайджі Стерну і пояснювати ситуацію? А навіщо? Він так і не написав великого роману, як розраховував, він просто самозванець, та й годі.

Трохи поміркувавши, Гаррі зателефонував у готель на Мартас-Віньярді. Він вчинить так: відмовиться від цього будинку. Раз і назавжди припинить цей маскарад. Поїде на тиждень з Нолою, востаннє попустить віжки своєму коханню, а потім зникне. У готелі йому сказали, що лишився один вільний номер на тиждень від 28 липня до 3 серпня. Так він і зробить: востаннє кохатиме Нолу, а потім назавжди покине це містечко.

Забронювавши номер, він зателефонував до агенції з нерухомості. Пояснив, що лист отримав, але сталося так, що він не може платити за Гусячу бухту. Попросив розірвати угоду про оренду з 1 серпня і, посилаючись на доцільність, переконав службовця залишити дім у його розпорядженні до понеділка, 4 серпня: того дня він сам, прямуючи до Нью-Йорка, відвезе ключі в