Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Більше він її не покидав. Жив у неї й цілими днями працював на автозаправці. Тепер у неї були підстави перебувати в Медісоні, інакше вона б уже поїхала відтіля.

Гіллель щодня приїздив до нього. Привозив конспекти й умовляв не кидати навчання, адже до закінчення було недовго.

— Вуді, ще кілька місяців — і навчанню кінець. Не проґав цього шансу…

— Немає вже в мене відваги, Гіллелю. Не вірю я в себе. Ні в що більше не вірю.

— Вуді… ти приймав допінг?

— Ні, Гіллелю. Присягаюся тобі. Тим-то й не хочу повертатися в цей брехливий університет. Не хочу нічого від них, вони мене знищили.

За декілька тижнів по тому, в четвер 14 лютого, Вуді вирішив востаннє піти до університету в Медісоні й забрати свої речі з кімнати, де він мешкав із Гіллелем.

Коллін позичила йому своє авто, і він поїхав до університетського містечка ввечері. Спробував зателефонувати Гіллелеві, та марно. Певне, той сидів у бібліотеці.

Вуді постукав у двері кімнати. Ніякої відповіді. У нього ще був ключ: він дістав його з кишені, обернув у замковій шпарині й відімкнув двері. Кімната була порожня.

Його раптом огорнув сум. Він сів на ліжку й роззирнувся. На мить заплющив очі й побачив гожу сонячну днину, університетське містечко, він гуляє з Гіллелем і Александрою, яка привертає всі погляди. Посидівши отак, він відкрив велику валізу, яку приніс із собою, і почав кидати туди свої лахи: кілька книжок, світлини, що висіли на стіні, улюблену лампу, яку він привіз із Оук-Парку, кросівки, в яких пробіг стільки кілометрів. Потім відчинив шафу, де зберігалися його й Гіллелеві речі. Три горішні полиці були напхані його одягом. Він позабирав його. Потім відступив на декілька кроків і озирнув відчинену шафу, бо його враз опосів невимовний смуток: уперше він самохіть покидав Гіллеля.

Отак розглядав він полиці, аж йому здалося, мовби на нижній полиці, яка належала Гіллелеві, лежить щось незвичайне. Він підійшов ближче і вгледів паперову торбинку, заховану за стосами одягу. Хтозна й чому, але йому закортіло поглянути, що там, — чомусь та річ привернула його увагу. Він відсунув лахи, дістав торбину і розгорнув її. Потім страшенно зблід і відчув, як долівка попливла в нього під ногами.

28

Дядечко Сол приїздив до моїх батьків у Монклер усього два рази.

Знаю це, бо моя матінка довгенько скаржилася, що і ноги його в нас ніколи не було. Не раз я чув, як вона сварилася через це з моїм батьком, надто ж як ми влаштовували родинні свята.

— Послухай, Натане, твій брат і носа сюди не показує! Тебе це не дивує? Він навіть нашого помешкання не бачив.

— Та я показував йому світлини, — намагався заспокоїти її батько.

— Не роби з мене дурепу, прошу тебе!

— Деборо, ти знаєш, чому він не приїздить у гості.

— Тим-то й нервує це мене, що знаю! Ви просто подуріли з вашими оцими родинними історіями!

Довго не знав я, що має на увазі моя матінка. Часом встрявав до їхніх суперечок.

— А чому дядечко Сол не хоче до нас приїздити?

— Це не має значення, — щоразу казала матінка. — Дурня це все.

Уперше він приїхав до нас у червні 2001 року, коли помер дідусь. Коли бабуся зателефонувала, дядечко раптом завітав до нас.

Вдруге це сталося в четвер 14 лютого 2002 року, коли його покинула тітонька Аніта.

Того дня опівдні я приїхав до Монклера. Був День святого Валентина, і я подався з університету, щоб вечір і ніч перебути з Александрою. Оскільки я вже якийсь час не бачив батьків, то заїхав у Монклер, щоб обняти їх і побути з ними бодай часину.

Приїхавши, побачив, що коло хати стоїть дядечкове авто. Я увійшов досередини, і в дверях мене перепинила матінка.

— Що тут робить дядечко Сол? — занепокоєно спитав я.

— Маркі, любий, не йди до кухні.

— Та що тут коїться?

— Ну, тітонька Аніта…

— Що тітонька Аніта?

— Покинула твого дядечка. Пішла.

— Пішла? Як це пішла?

Я хотів було зателефонувати Гіллелеві, та мати відрадила мене.

— Не треба ще й Гіллеля залучати до цього, — сказала вона.

— Та що тут коїться?

— Я все тобі поясню, Маркі, обіцяю. Дядечко пробуде тут вихідні, мешкатиме в твоїй кімнаті, якщо ти не проти.

Я хотів було привітатися з ним, обняти, але крізь прочинені двері кухні побачив, що він плаче. Великий, непереможний, усемогутній Сол Ґольдман плакав.

— Тобі ліпше піти до Александри, — прошепотіла матінка. — Гадаю, дядечкові потрібен спокій.

Я не пішов, а просто-таки дременув звідтіля. Утік із Монклера не тому, що так порадила мені матінка, а тому, що бачив, як плаче мій дядечко. Він був просто Самсоном, хоч здавався таким могутнім. Йому досить було обтяти волосся.

Отож подавсь я до тієї, з якою мені завжди було добре. До Александри, моєї коханої дівчини. Я знав, що вона не любила того дурнуватого Дня святого Валентина, тому влаштував їй вечір без вечері із п’ятьох страв і букета червоних троянд. Забрав її простісінько зі студії, де вона записувала чергові композиції на пробу, й ми замкнулися в номері «Волдорф Асторїї», дивилися фільми, кохалися й замовляли їжу в номер. У її обіймах я почувався захищеним од усього, що коїлося на білому світі.

Того ж таки вечора 14 лютого 2002 року Вуді сидів на ліжку й чекав, коли повернеться Гіллель. Була вже двадцять друга година, коли той прийшов. «А нехай тобі, Вуді, ти так налякав мене!» — аж підскочив Гіллель, відчинивши двері. Вуді нічого не відповів. Він тільки дивився на нього. «Вуді, з тобою все гаразд?» — знову запитав Гіллель.

Вуді показав на торбину, що лежала коло нього.

— Навіщо?

— Вуді… я…

Вуді наскочив на нього і згріб за комір. Потім брутально притиснув до стіни.

— Навіщо?! — загорлав він.

Гіллель зухвало глянув йому у вічі.

— Удар мене, Вуді. Це все, що ти вмієш робити…

Якусь мить Вуді тримав його отак, зціпивши зуби, здригаючись усеньким тілом і замірившись кулаком. Потім страшенно заволав і побіг. Вискочив на паркувальний майданчик і сів у авто Коллін. Рвонув з місця, аж шини завищали. Йому потрібно було з кимсь побалакати, і єдиний, про кого він подумав, був Патрик Невіль. Тож він подався до Мангеттена. Хотів було зателефонувати йому, та телефон був відключений.

Була двадцять третя година, коли він зупинився перед Патриковим будинком.