Дженні Герхард - Теодор Драйзер
— Тут є дещо цікаве для тебе, — сказав він сухо, показуючи на ілюстровану сторінку.
— Я вже бачила, Лестер, — відповіла вона стомлено. — Мені якраз сьогодні місіс Стендл показала цей номер. Я тільки не знала, як ти — бачив чи ні.
— Ну й розписали мене, нічого сказати. Я й не підозрював, що можу бути таким палким Ромео.
— Мені надзвичайно жаль, Лестер, — сказала Дженні, вгадуючи за невеселим жартом тяжкий його настрій. Вона давно знала, що Лестер не любить і не вміє говорити про свої справжні почуття й серйозні турботи. Стикаючись з неминучим, невблаганним, він вважав за краще відбиватися жартами. І зараз його слова означали: «Якщо справі однаково не зарадити, не будемо вболівати».
— Я зовсім не вважаю це трагедією, — продовжував він. — А вжити якихось заходів тут не можна. У них, мабуть, були найкращі наміри. Просто ми зараз надто у всіх на очах.
— Я розумію, — сказала Дженні, підходячи до нього. — І все ж мені дуже жаль.
В цей час їх покликали обідати, і розмова урвалася.
Проте Лестер не міг приховати від себе, що справи його кепські. Батько досить виразно дав йому зрозуміти це в час останньої бесіди, а тепер, на завершення всього, ними зацікавилась преса! Нічого далі вдавати, ніби він, як і колись, близький з людьми свого кола. Вони знати його не хочуть, в усякому разі, ті з них, які дотримуються більш чи менш суворих поглядів. Є, звичайно, і веселі холостяки, й одружені гульвіси, й досвідчені жінки — і заміжні й одинокі, — які, знаючи правду, добре до нього ставляться; але не з цих людей складається його «товариство». По суті, він опинився в становищі ізгоя, і ніщо не може врятувати його, крім рішучого відмовлення від теперішнього способу життя; інакше кажучи, йому слід порвати з Дженні.
Але він не хотів з нею рвати. Сама думка про це була йому дуже огидна. Дженні невпинно поширювала свій кругозір. Вона тепер багато що розуміла не гірше від самого Лестера. Дженні — не просто якась честолюбна кар’єристка. Вона — незвичайна жінка і добра. Покинути її було б підло, а крім того, вона дуже вродлива. Йому сорок шість років, їй — двадцять дев’ять, а на вигляд їй не більше як двадцять п’ять. Виняткове щастя, коли в жінці, з якою живеш, знаходиш молодість, красу, розум, лагідну вдачу й власні свої погляди, тільки в м’якшій і емоціональнішій формі. Батько правду говорив, — він сам влаштував своє життя, сам і проживе його, як уміє.
Досить скоро після неприємного випадку з газетою Лестер дізнався, що батько його тяжко хворий, і з хвилини на хвилину став ждати виклику до Цинциннаті. Проте справи затримували його в конторі, і він ще був у Чикаго, коли прийшла звістка про смерть батька. Лестер був приголомшений і поспішив до Цинциннаті. Образ батька невідступно стояв у нього перед очима. Незалежно від їхніх особистих взаємовідносин, батько завжди був для нього великою людиною — цікавою й визначною. Він пригадував, як у дитинстві батько садовив його до себе на коліна, як розповідав йому про свою юність, яку провів він в Ірландії, і про свої зусилля вибитись в люди, а пізніше прищеплював йому ділові принципи, які склалися в нього на підставі власного досвіду. Старий Арчібалд був правдивий і чесний. Як і він, Лестер не терпів крутійства й вивертів. «Ніколи не бреши, — завжди твердив Арчібалд. — Ніколи не намагайся подавати факти такими, якими сам їх бачиш. Правдивість — це дихання життя, це основа всілякої гідності, і в діловій сфері вона забезпечує добре ім’я кожному, хто міцно її дотримується». Лестер вірив у цей принцип. Він завжди захоплювався войовничою одвертістю батька і тепер важко переживав його втрату. Він шкодував, що батько не дожив до примирення з ним. Йому вже починало здаватися, що, коли б старий побачив Дженні, вона б йому сподобалась. Він не уявляв собі, як саме все могло б влаштуватися, — він просто відчував, що Дженні припала б старому до душі.
Коли він приїхав до Цинциннаті, ішов великий сніг. Вітер шпурляв в обличчя колючі пластівці. Сніг приглушав звичний гомін вулиці. На вокзалі Лестера зустріла Емі. Вона зраділа йому, незважаючи на їхні суперечки в минулому. З усіх сестер вона була найбільш терпимою. Лестер обійняв її й поцілував.
— Як розумно ти зробила, що зустріла мене, Емі, — сказав він. — Неначе минулі часи повернулись. Ну, як наші? Мабуть, усі з’їхалися. Бідний тато, настала і його година. Але він прожив велике, повне життя. Напевно він був задоволений з того, що встиг стільки зробити.
— Так, — сказала Емі, — але після смерті матері він дуже сумував.
Вони їхали з вокзалу, дружньо розмовляючи й згадуючи минуле. В старому домі вже зібралися всі родичі — близькі й далекі. Лестер обмінявся з ними звичайними словами співчуття, але сам весь час думав про те, що батько його прожив довгий вік. Він досягнув своєї мети і помер — подібно до того, як достигле яблуко падає на землю. Вигляд батька, що лежав у чорній труні, посеред величезної вітальні, викликав у Лестера давно забуте почуття дитячої любові. Він навіть посміхнувся, дивлячись на рішуче, з виразними рисами, обличчя, яке немов свідчило про відчуття виконаного обов’язку.
— Добрий був чоловік, — сказав він Роберту, який стояв поруч з ним. — Іншого такого не зустрінеш.
— Правду кажеш, — урочисто підтвердив Роберт.
Після похорону було вирішено, не відкладаючи, прочитати духівницю. Чоловік Луїзи поспішав додому, в Буффало, Лестер — у Чикаго. І наступного дня родичі зібралися в юридичній конторі «Найт, Кітлі і О’Брайєн», яка керувала справами старого Кейна.
Лестер їхав на ці збори, впевнений, що батько не міг обійти його в своїй духівниці. Їхня остання розмова відбулася зовсім
