Дженні Герхард - Теодор Драйзер

був багатий матеріал, і один енергійний редактор недільної газети вирішив витиснути з нього все, що можна. Розгорнути цю романтичну подію на цілу полосу під крикливою шапкою на зразок «Пожертвував мільйонами заради кохання до служниці», дати фото — Лестер, Дженні, будинок у Хайд-Парку, фабрика Кейн в Цинциннаті, склади на Мічиган авеню, — і сенсація забезпечена. «Компанія Кейн» не вміщувала об’яв у пресі. Газетка нічим не була їй зобов’язана. Коли б Лестер був попереджений, він міг би покласти край вихватці, пославши до газети об’яву або звернувшись до видавця. Але він нічого не знав і тому нічого не робив. А редактор все зробив по совісті. Кореспондентам у Цинциннаті, Клівленді та Колумбусі запропоновано було повідомити телефоном, чи відома історія Дженні в цих містах. В Клівленді звернулися до Брейсбріджів, щоб дізнатися, чи працювала Дженні в їхньому домі. З Колумбуса надійшли дуже перекручені чутки про родину Герхардт. Виявилося, що саме на Північній околиці Дженні прожила кілька років до свого гаданого заміжжя. Так з окремих шматочків складений був роман. У редактора й гадки не було щось картати або обурюватися, він скоріше вважав, що робить люб’язність. Були виключені всі неприємні подробиці — те, що Веста, мабуть, позашлюбна дитина, що, очевидно, Лестер і Дженні довго були в незаконному співжитті, що для відомого всім невдоволення родини Лестера з приводу його шлюбу є важливі підстави. Редактор вигадав своєрідну історію про Ромео і Джульєтту, в якій Лестер фігурував як запальний, самовідданий коханець, а Дженні як бідна, але чарівна дівчина з народу, яку віддане кохання мільйонера піднесло до багатства й знатності. Художник газети послідовно проілюстрував фази романа. Портрет Лестера дістали за пристойну винагороду у фотографа в Цинциннаті, а Дженні фоторепортер непомітно зняв на прогулянці. Одно слово — все було зроблено за випробуваними рецептами бульварної преси.

І от газета вийшла в світ, — суцільні лестощі й солодкі слова, але поміж рядків вгадувалася вся прихована сумна, похмура правда. Дженні дізналася про це не одразу. Лестер, випадково натрапивши на фатальну сторінку, поспішив її вирвати. Він був дуже здивований і прикро вражений. Подумати тільки, що якась чортова газета може отаке зробити приватній особі, людині, яка жила спокійно, нікому не заважаючи. Щоб не виявити гіркого почуття образи, він пішов з дому. Прямував він не до бурхливого центра міста, а геть від нього, по Коттедж-Гроув авеню, до широкої прерії. Похитуючись на сидінні в трамваї, він намагався собі уявити, що думають зараз його колишні друзі — Додж, Бернхем Мур, Генрі Олдріч. Так, це справжній удар. Що робити? Стиснути зуби і мовчати, чи байдуже відмахнутися від цього нового клопоту? Одно йому було зрозуміло: більше він цього не стерпить. Додому він повернувся в спокійнішому стані і став нетерпляче чекати понеділка, щоб зустрітися з своїм повіреним м-ром Уотсоном. Проте, коли вони зустрілися, то обидва швидко прийшли до висновку, що подавати справу до суду було б нерозумно. Краще промовчати.

— Але більше це не повинно повторюватись, — закінчив Лестер.

— Про це я потурбуюсь, — заспокоїв його повірений.

Лестер підвівся.

— Чорт його знає, в якій країні ми живемо! — вигукнув він. — Якщо людина багата, їй нікуди не сховатися, неначе вона — пам’ятник на міській площі.

— Якщо людина багата, — сказав м-р Уотсон, — вона нагадує кішку з дзвіночком на шиї. Кожна миша точно знає, де вона й що робить.

— Так, порівняння вдале, — пробурмотів Лестер.

Дженні ще кілька днів нічого не знала. Лестер навмисно не торкався болючого питання, а Герхардт не читав грішних недільних газет. Але потім одна з сусідок просвітила Дженні, нетактовно згадавши в розмові, що вичитала про неї надзвичайно цікаву історію. Дженні спочатку не зрозуміла.

— Про мене? — вигукнула вона здивовано.

— Так, так, про вас і про м-ра Кейна, — відповіла гостя. — Весь ваш роман.

Дженні спалахнула.

— Я нічого не знаю, — сказала вона. — А ви певні, що це про нас?

— Ще б пак! — розсміялася м-с Стендл. — Помилитися я ніяк не могла. І газета в мене збереглася. Я, якщо хочете, пришлю її вам з дочкою. Ви чудово вийшли на фото.

Дженні вся зщулилась.

— Я буду вам дуже вдячна, — пролепетала вона.

Її мучила думка, де могли дістати її фото і що написано в газеті. А головне — що скаже Лестер? Чи бачив він замітку? Чому він нічого їй не сказав?

Дочка сусідки принесла газету, і в Дженні серце завмерло, коли вона глянула на страшну сторінку. Ось воно — чорним по білому. Ліворуч портрет Лестера, праворуч — портрет Дженні, а посередині заголовок великими літерами й стрілки: «Ось цей мільйонер захопився ось цією покоївкою». У тексті пояснювалося, що Лестер, син відомого фабриканта екіпажів у Цинциннаті, пожертвував завидним громадським становищем, щоб одружитися з коханою жінкою. Далі йшли малюнки — Лестер розмовляє з Дженні в особняку м-с Брейсбрідж, Лестер стоїть поруч неї перед шановним, суворим на вигляд пастором, Лестер їде з нею в розкішній колясці, Дженні, стоячи біля вікна багато обставленої зали (про багатство свідчили важкі зборки гардин), дивиться на ледве помітний удалині убогий будиночок.

Дженні відчула, що готова крізь землю провалитись від сорому. Вона страждала не стільки за себе, скільки за Лестера. Що він повинен був пережити? А його рідні? Тепер у них в руках є нова зброя проти неї й Лестера. Вона намагалася заспокоїтися, оволодіти своїми почуттями, але сльози знову й знову наверталися в неї на очах. То були сльози обурення. Навіщо її переслідують, травлять? Невже не можуть залишити її в спокої? Вона так старається робити добре. Хіба люди не могли б допомогти їй, замість того щоб штовхати в безодню?..

Розділ XLII

Того ж вечора Дженні переконалася, що Лестеру давно все відомо: він сам приніс додому злощасну газету, вирішивши після зрілого обміркування, що зобов’язаний це зробити. Свого часу він сказав Дженні, що поміж ними не повинно бути таємниць, і тепер вважав, що не має права приховати від неї те, що так несподівано й грубо порушило їх спокій. Він скаже їй, щоб вона не турбувалась, що це не має значення, хоч для нього це мало величезне значення. Мерзенна газетка заподіяла йому непоправної шкоди. Хоч трохи тямущі люди — а до числа їх належать всі його знайомі і безліч незнайомих — зрозуміють тепер, як він жив усі ці роки. У