Дочка Медічі - Софі Періно

— Це не брехня! — Анжу нависає наді мною.— Якби ж це була брехня! — гірко каже він. Мій брат глибоко вдихає, і щось у його погляді змінюється.— Доведіть мені, що я помиляюсь. Скажіть, що любите мене, і я відбудую те, що знищив.

— Сказати, що люблю вас? Після того як ви зводили на мене наклеп? Після того як ви мучите мене дражливими словами й натяками в той час, як я борюся за своє одужання? Я думала, що Господь урятував мене тому, що моя хвороба змусила вас розкаятися у вашій жорстокості. Тепер я бачу, що він урятував мене тому, що не хотів дарувати вам задоволення від моєї смерті.

— Я плакав, коли вони сказали, що ви помираєте.

— Мати, певно, була вражена.

Він піднімає руку, наче хоче вдарити мене, але зупиняється. На мій подив, він стає на коліна й намагається стиснути мої пальці. Я вириваюсь.

— Я не хотів вашої смерті. Я хотів, аби ви були моєю і лише моєю. Що в цьому поганого?

— Я й була вашою. Вашим союзником.

— Цього недостатньо.

Я згадую поцілунок: його губи притиснуті до моїх, відчуття жару між нами тієї холодної дощової ночі.

— Чому? — запитую я, силкуючись відігнати цей образ.— Це моя провина? — шепочу я.

— Ваша чи Божа, хтозна. Ви ідеальна пара для мене, а Він створив вас моєю сестрою. Лише ваша краса може зрівнятися з моєю. Лише ваш розум може зацікавити мене. Коли ви обрали для мене красуню Руе, я сказав вам, що наступний вибір зроблю самостійно, і ця жінка затьмарить усіх. Мій вибір — ви. Ви привабили мене кожним вашим учинком, кожним рухом.

Клубок застряє у мене в горлі. Усе саме так, як я й боялася. Може, я цього не хотіла, але почасти винна в тому, що мимоволі привернула його увагу.

— Брате, я не мала наміру спокушати вас до чогось більшого за те, на що ми маємо право як родичі. Присягаюсь.

— Ви заперечуєте, що свідомо зваблювали мене. Може й так. Проте, коли мої бажання стали для вас очевидними, ви безжально відштовхнули мене,— попри ніжність його голосу, він сповнений люті.— Я маю гордість, Марго. Ви перевершуєте всіх придворних дам, а я перевершую всіх чоловіків. Однак ви надаєте перевагу іншому.

— Я зреклася того пана,— хрипло відповідаю я.— Ви чули мою урочисту клятву.

— Тоді закінчуйте те, що розпочали, і подаруйте мені ваше кохання,— нахилившись ближче, він повільно й глибоко втягує повітря. Я здригаюсь, збагнувши, що він принюхується до моїх парфумів, немов гончий пес, який переслідує здобич.— Добре подумайте, перш ніж відповідати, Марго,— його губи так щільно притискаються до мого вуха, що я відчуваю, як вони рухаються. Так, я справді загнана тварина, і моє серце калатає відповідно до обставин.— Це ваш другий шанс, третього не буде. Відмовте мені — і вашим заклятим ворогом стане той, хто ладен обожнювати вас.

Його губи торкаються місця, де лінія вуха поєднується з обличчям. Поцілунок ніжний та невинний, але я знаю: варто мені якось заохотити його, й поцілунки, які слідуватимуть за цим, будуть далекі від невинних. Я змушую себе не рухатися, доки не прийняла рішення.

Мій брат — небезпечний ворог. У нього немає совісті. Він має величезний вплив на матір. Упродовж тижнів мого одужання я скуштувала його злість на смак. Уявивши, що мені доведеться терпіти таке ставлення місяцями або навіть роками, я відчуваю розпач і спустошеність. Я не знаю, чи вистачить мені сміливості та сил для тривалої боротьби з Анжу.

Якщо я віддамся йому і мій жахливий гріх приховають сутінки, що я отримаю? Примирення з Анжу; повернення прихильності її величності; і, враховуючи, що мій брат ревниво охороняє свою власність,— захист від Гаста. Це досить вагомі переваги.

— Я чекаю,— шепоче він.

Сподіваюсь, Бог дивиться кудись в інший бік. Повернувшись обличчям до брата, я беру його руку і кладу собі на груди. Його не треба вмовляти двічі. Губи Анжу притискаються до моїх, і я вдруге відчуваю дотик його язика. Горлом піднімається жовч, але я рішуче ковтаю її. Рука, що лежала на моїх грудях, повзе вище, послаблює зав’язки сорочки і поринає у виріз, уперше торкаючись оголеної плоті. Мене охоплює паніка, дуже схожа на ту, що я відчувала в садах Плессі-ле-Тур. Потрібно все моє самовладання, аби не закричати. Вільною рукою мій брат висмикує подушку з-за моєї спини — я падаю навзнаки. Він лягає біля мене.

— О Марго,— шепоче він, цілуючи мене в ключицю,— скажіть, що любите мене.

Змусивши себе занурити руки в його волосся, я зосереджую погляд на тканині мого намету.

— Я люблю вас,— слова лунають приглушено, і я молюсь, щоб Анжу вирішив, що виною цьому пристрасть, а не страх і відраза.

Рука ковзає вниз, до моїх зведених разом стегон. Я починаю молитися, хоча не знаю, чого прошу, і в цю мить я аж ніяк не гідна Божої уваги. Дивовижно, але Анжу раптом прибирає руки з мого тіла. Можливо, він задоволений. Можливо, мої страждання закінчаться. Ця думка не встигає набути форми, як мій брат розкриває ширше виріз моєї сорочки, оголивши груди.

— Такі бездоганні. Такі білі,— у захваті бурмоче він,— немов Венера. Ось хто ви — богиня кохання. Моя богиня.

Його губи торкаються тієї з грудей, що ближче до нього. Рука повертається до моїх ніг, намагаючись протиснутися між ними. Мене затоплює жах. Я знаю, що маю розвести стегна, але не можу. Я відчайдушно бажаю відкинути руку брата, так само відчайдушно містяни бажають відкинути його