Українська література » Сучасна проза » Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Читаємо онлайн Спалені мрії - Ганна Ткаченко
гарне весілля.

– Здається, усе добре обійшлося. Було що випити, вистачило і поїсти. Одним словом, весілля вдалося на славу, – підбивала вона підсумки. – А починалося – хлопці трохи брязкотіли під парканом медалями та орденами. Спочатку мирно показували, потім Данило Єгора і за грудки схопив, навіть не подивився, що той після контузії. Один кричить: права не мали здаватися, а другий – щур ти штабний. Могло й до бійки дійти, бо вже й очі кров’ю налилися. Але не побилися, вчасно Костя підоспів та розвів тих півнів у різні боки. Навіть Іван Левенець помирити їх намагався, а вони його слухаються. От вам і безногий. Дарма думали, що він тепер п’яницею стане, а воно навпаки.

– У Левенцевому роду ніхто не пив, він же онук хорошого хазяїна і мого товариша, – нагадував дід Сава. – Ви ще почуєте про Івана, хоч і без ніг, а роботу він собі знайде, може, ще й молодицю, – хотілося його підтримати.

– То він у бригаді вже хомути для коней робить, кажуть, що й молодиці його люблять. Виходить, не все Івану відрізали в госпіталі, – засміялася Лисавета, яку ніхто раніше не помітив, але вона теж тут була.

– От пройдисвітка! Уже й те знає, – аж тупнув ногою дід Сава. – То й нехай, а ми ще на одному весіллі погуляємо, – переводив він усе на жарти. – Дай Боже! Так хочеться, щоб усім добре жилося, бо всі навоювалися і нагорювалися. Сьогодні відгуляли і ніби знову на світ народилися. Тільки наша Тоня не пила, не їла і нікого не бачила. Посиділа недовго і пішла додому.

– Ой, Саво, вона і вдома така. Не дай Боже, зляже, а там і мати не підводиться вже відколи. Що я з трьома дітьми робитиму? – запричитала Горпина.

– То бери до себе фельдшера, йому ночувати ніде, а у вас усе-таки дві кімнати, так щоразу вони й виручають. Заодно попросиш Тоню оглянути, та за матір не забудь, – радив дід Сава, збираючись і собі додому.

Затихло весілля, вже коли почало смеркатися. Молодята проводжали свого батька до Тониної хати. Мишко давно спав у діда-тезки на руках. А завжди похмурий і мовчазний дід сьогодні не приховував своєї радості від зустрічі, від весілля і від такого онука.

– Навіть не міг уявити, що приїду і одразу – до сина на весілля. – Він і зараз не переставав дивуватися.

– Сьогодні відпочивайте, тату, а завтра ми про все поговоримо, я вам ще багато чого повинен розказати, – обіймав його Костя на прощання.

– Та я, мабуть, половину сьогодні вже почув, а друга, дійсно, нехай на завтра залишиться, бо й так багато, – зиркнув Михайло Адамович спідлоба.

– А про кого ви чули? Про Мишка чи про матір? – здивувався син.

– І про те, й про інше, – спокійно відповів батько. – Ще такого не було, щоб війна когось пожаліла. А довелося на ній кожному своє пережити, – спокійно сказавши, пішов слідом за Горпиною Петрівною.

– От вам і весілля! Я й очей з нього не зводила і Горпина Петрівна слідкувала, а все-таки не вгледіли. Мабуть, у той час, коли танцювали. І хто ж це посмів у такий день? – сердилася Мар’яна.

– Заспокойтесь, секретів у селі не буває. Головне не те, що йому наговорили, а те, як він зрозумів. – Дід Сава й раніше вражав її своєю розсудливістю. – А ви, молодята наші, вертайтеся до Ольги, вам теж відпочити треба. Здається, все вийшло так, як ви хотіли. А ми – перше весілля в селі відгуляли. З вашої легкої руки тепер підуть женитися, заміж виходити, тож і Горпині Петрівні робота ще буде.

Усі сміялися та знову раділи перемозі. Мріяли про багаті господи та бачили радісних господинь.

– Хіба це так багато! – зітхала Мар’яна. – І хіба ми не заробили за своє життя.

7

Удома, напоївши дітей тепленьким молочком та поклавши всіх спати, Мар’яна й собі вмостилася на полику поряд із ними. Діти росли, тому було тіснувато, але втома брала своє. Проснулася від затерплих рук, коли в хаті було ще зовсім темно. А пригадавши нічний сон, відчула, як її трусить. «Боже мій, як же воно було?… – силкувалася пригадати: – Федір тягнув Тимофія за собою через річку, а той – то тонув, то знову виринав. Потім вирвався і приплив до берега, на якому стояла я з Антоніною». «Я все одно тебе скоро заберу!» – кричав йому Федір здалеку. Вона зрозуміла, що Федір на тому березі, тобто в іншому житті. А Тимофій приплив, отже, скоро повернеться. За все інше одразу забула. За вікном, як і вві сні, дув сильний вітер, шуміли дерева, завивало в димарі. «Погода змінюється, ото й сниться бозна-що». – Втішивши себе такими думками, вона повернулася на другий бік та й знову заснула.

Зраділа Тоня після Мар’яниної розповіді, але ненадовго, бо її серце відчувало щось недобре. Уже ходила по ворожках не один раз. Одна з них розповідала про його дуже далеку дорогу, а друга – про те, що він давно спочиває в чужій землі. Але Тоня не повірила ні одній, ні другій.

Так і пролетіла в чеканні осінь. Хотілося спинити час, бо тепер кожен день віддаляв її від коханого. Пригадувалося коротке їхнє кохання, як бабине літо, але яке… Усю душу їй перевернуло.

Відгуки про книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: