Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Саме в цей час відчинилися двері, і на порозі з’явилася Мар’яна.

– Братику! – аж налякала всіх своїм голосом. – Як відчувала, що ти повернувся. Серед ночі навіть збиралася прийти, але у вас не світилося, – припала до його плеча. – Чому ж худий такий, кашляєш дуже? – розглядала його змучене обличчя. – Що сталося з тобою, Тимошо? – допитувалася, не перестаючи плакати. Вона й сама не знала, чого більше в її сльозах – радості чи жалю. – Ти ж у нас завжди такий здоров’як був! – припускала, що він прийде не таким, як до війни був, але побачити його старим дідом у тридцять три роки – таке й на думку не спадало. – Невже зовсім голодував, що так знесилів? – знову обіймала та мацала його кістляву спину.

– Ось перестань, – спинила її Горпина. – На домашніх харчах він швидко поправиться, – смикала Мар’яну за куфайку, яку та й не збиралася знімати, бо в хаті було ненабагато тепліше. – А ми ще й курочку заріжемо та борщику наваристого приготуємо, – Горпині все ж хотілося надати зустрічі радісного вигляду, тому вона, подаючи до столу гарячий суп, посміхалася. – Їж спокійно, а ви, сороки-білобоки, не заважайте, – збиралася навіть гримнути на жінок. – Тепер від вас він нікуди не дінеться, – сама все кидала на них косяки, аби перестали плакати.

Тимофій ніколи не скаржився на апетит, сьогодні також – накинувся на їжу і з’їв майже цілий горщик.

– Оце розійшовся! – стукав дерев’яною ложкою. – Варіть заново, Горпино Петрівно, бо незчувся, коли й до дна добрався, – задоволено витирав свою бороду.

– То не біда, зараз зваримо, – раділа вона. – Чисть, Тоню, картоплю, час і тобі до роботи ставати, – сама придивлялася, чи твердо вона на ноги стає, аби знову не впала.

– То де ж ти був так довго? – Мар’яна здогадалася, що брат відтягує ту розмову, але дізнатися їй усе одно хотілося.

– Знаю, що тепер декілька разів розказувати доведеться, а бажання повертатися до тих подій зовсім нема. – Його стомлені очі ледь виглядали із запалих очниць.

Усе ж, помовчавши трохи, розпочав:

– Гнали наші війська японця, а в розвідників своє завдання було. Перед самим кінцем пішли на останнє, тільки довести його до кінця, як це завжди було, не вдалося. Піщана буря збила нас з напрямку, і ми заблукали. Там і так переходи були дуже важкі, а тут – у пустелі без води і їжі… – Він знову замовк.

Тепер Мар’яна пошкодувала, що змушує його пригадувати, вона зрозуміла й так – він ледь вижив. Але Тимофія вже було не спинити.

– Гризли кору з чагарників та дерев, їли якесь коріння, інколи падали і лежали годинами без пам’яті. – Він після кожного речення заходився глибоким кашлем. – Було нас шестеро, а повернувся сам, навіть не зрозумів одразу, що запізнився аж на два тижні. Коли добрався до кордону, думав, що мене зустрічатимуть, дадуть пити таі їсти, а вони наділи наручники і кинули до в’язниці. Давай я про свою військову частину питати, а вона вже на Союз поїхала. – Він пересів ближче до грубки, намагаючись нагрітися біля неї.

– Я зараз розтоплю, – клопоталася Горпина. – А якщо хочеш, то лізь на піч. Черінь уже, мабуть, тепла.

– Потім переправили до Хабаровська.

Здається, він уже не тут, а там – нічого не чує, інший погляд, інші очі. А перед ним – пустеля, невеликі піщані горбики, які назавжди сховали його товаришів від цього світу, і неймовірне здивування, коли взнав, що був на чужій території.

– Більше місяця розбиралися, хто я, що за шпигун такий, зізнання якісь із мене вибивали. Замалим не розстріляли. – Жінки аж зойкнули з переляку. – Я прізвища згадав своїх начальників із 2-го Українського фронту, назвав їх, і, на моє щастя, один із них, майор Крупнов, лежав якраз у Хабаровську в госпіталі, він мене й виручив. Та що там виручив, врятував від смерті.

– Боже мій, то невже свої били? – Мар’яну аж лихоманка трясти почала. – Такого хворого і знесиленого? – її здивуванню не було меж. – Та як же їм не жаль було?

– Там зовсім не про те йшлося. Зі мною говорили як зі зрадником та шпигуном. Такі допити влаштовували, що я часто тільки початок пам’ятав. Просив Бога, аби прибрав якомога швидше. – Він нагнув голову і знову сидів мовчки.

– І що ти повинен був розказати? – ніяк не могла сестра повірити в таке радянське правосуддя.

– Зізнатися в тому, чого не робив, – сказати, на кого працюю, ким завербований і яке завдання мав виконати. Але не був я ні шпигуном, ні зрадником. Говорив чисту правду та тільки нікому вона не потрібна була! – Він підвищував голос, боявся найстрашнішого – і свої рідні сумніватимуться в ньому.

– Тимофію, заспокойся, ми ж не слідчі, – втрутилася Горпина. – Ти навіть не подумай такого. Просто зрозуміти складно. Ми ж думали, що після перемоги все буде по-іншому. – Вона підійшла і поклала руки на його плечі. – Слава Богу, що хоч так обійшлося, – глянувши на святий куток, навіть перехрестилася. – А тобі просто пощастило, ти вирвався звідти, звідки мало хто повернувся. – Вона теж була шокована розповіддю. – Тепер довго житимеш, ось подивишся, – намагалася вселити в нього надію, бо знала – то найкращі ліки.

– Їм так не хотілося мене відпускати, мабуть,