Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Швидкий на відповідь Ігнатович розказував складно, як забрали, як під Москву потрапив, як на обороні стояв, а потім під Сталінградом усі бої витримав. Почав показувати свої поранення, навіть сорочку розстебнув. Хлопці починали питати кепкуючи, а потім тиснули йому руку і про своє розповідали.

– Тепер нехай і герой наш розкаже: де ж таку велику нагороду заробив? За які подвиги таку давали? – Ігнатович дивився на жениха, який підходив до їхнього гурту.

Усі затихли і теж чекали, бо і їм цікаво було почути.

– За Дніпро, одним словом, – почав Костя. – Самі розумієте, це не така проста розповідь, щоб двома реченнями все передати. Але спробую: хто на правий берег перебрався – майже всім Героя дали. Просто мало кому перебратися пощастило, Дніпро тоді червоним був від солдатської крові. Я зі своїми партизанами у штрафному батальйоні там був. Не за провини якісь, а за недовіру до партизанів. Мабуть і це для вас не новина. Що там було!.. Не тільки штрафники загинули, поки підкріплення надійшло.

Йому ще багато про що хотілося розповісти, але він знав, що в кожному колективі, навіть невеликому, є очі й вуха спецслужб, які слідкують за всіма.

– Так ти, братику, в штрафному батальйоні живим на Дніпрі залишився? То ти, мабуть, у сорочці народився? А поранення? – допитувався Ігнатович.

– Маю, але, на диво, не тяжкі, – показував Костя і вухо, і руку, і під ребро тицяв пальцем.

– Гм… – Ігнатович крутив головою. – Партизани… штрафники… вижили на Дніпрі… Ще й такі нагороди отримали… – він не про себе міркував, а вголос, зовсім не розуміючи, що коле в живу рану.

– А що, треба було й мені загинути, коли з половиною цеглини на ворога кидали? – не стримався Костя.

– Вибач, то я не подумавши. – Сам знову на його нагороди зиркав. – Звідки ж батько приїхав? Уже нібито всі повернулися, хто живим зостався, – цікавився вже ним.

– На підводному човні лікарем був. Каже, аварія в кінці сталася. – Костя навіть у його погляді вже побачив недовіру.

– А ти передай, нехай завтра до мене прийде, потолкуємо про війну та про життя. Документи нехай прихопить із собою, – поки Ігнатович договорив, Костя ледь стримав себе, щоб не схопити його за петельки.

– Про хату, Ігнатовичу, що скажете? Йому жити десь треба, – ще коли побачив його під цим двором, розраховував на такий подарунок.

– Прилаштуй десь на перший період. Он вдів як багато, – кивнув на жінок. – Будь-яка його візьме, – зареготав голосно. – Як не приживеться, потім і про те поговоримо, – закрив свого рота.

Палкі розмови про воєнні часи продовжувалися. Розказував про свої бої і Харитон, у якого на грудях зблискували два ордени Червоного Прапора, потім Василь-каліка. Далі розговорилися всі, і кожному хотілося про своє розповісти. Серед них був і майор, і підполковники, й сержанти. За розмовами відновлювалися події Сталінградської битви, бої під Курськом, Дніпровська операція, битви на Віслі, Одері та інші. Жінки своє згадували – режим німецького жорстокого терору. Згадували й першу патріотичну групу в селі, яку очолювали їхні односельці – Ювженко та Петрик. Ще не встигли забути, як проривався через Низівку німецький панцерник, поспішаючи на виручку німцям по залізниці Гомель – Бахмач. Але не дійшовши до Мени, де під нестихаючим ворожим вогнем партизанами було підірване полотно залізниці, ледь утік назад. Нагадували одна одній, як у серпні сорок першого збирали кошти у фонд оборони. Тоді з дворів віддавали все, що мали, а від колгоспу передали три тонни хліба, десять центнерів м’яса, три тонни овочів та сто кілограмів меду. Такий приклад поширювався від села до села. А в сорок четвертому на зборах прийняли рішення – достроково внести сільськогосподарський податок і грошовий збір на танкову колону «Колгоспник Чернігівщини».

– Усе внесли і все зібрали, навіть гроші на третю державну позику. Взимку одяг солдатам шили та ремонтували не тільки в артілі, а й по хатах – усі працювали на нашу армію, – хвалилася Христина своєму Харитонові. Тільки й досі не зрозумію – чому те, що в сорок першому зібрали, спалили під Черніговом? Якщо хотіли, щоб ворогові не дісталося, то не потрібно було в нас забирати?

– Цить, краще співай, ніж таке згадувати, – спинив її дід Кирило, випадково підслухавши.

Але сьогодні в присутності чоловіків їм дуже хотілося довести, як важко було, живучи в холоді та голоді, все те збирати та віддавати. Та й говорили про добровільну здачу, а потім вимагали, бо що можна було взяти в цього бідного люду в такий час.

Незважаючи на серйозні розмови, Кирило все ж розтягнув свою гармошку, бо в коло збиралася вийти Катерина зі своїми частівками. Коли вона гордо підняла голову і важно пройшлася, вихляючи задом, чоловіки аж руки до неї тягли. Вона притопувала ногами і підморгувала їм, торкнулася Харитонової бороди, потім Василевої гімнастерки, а побрязчавши медалями, спинилася проти Ігнатовича, та так близько, що й муха між ними не протислася б.