Спалені мрії - Ганна Ткаченко

одному весіллі в молоді роки, то ти гарно вміла танцювати, – у його очах теж блиснув вогник молодості. Він тоді думав, що вона вічно триватиме, тепер упевнений в іншому: молодість – то коротка мить, але чомусь весь свій вік він за неї згадує. – Не лише я – всі задивлялися! – Сава не наважувався й зараз зізнатися, що навіть з батьком говорив одного разу про Горпину, а той одразу почав підхвалювати Проню та рахувати майбутнє придане.

– Чому ж не підійшов? Ще скажеш, що побоявся, – ось і видалася в неї нагода дізнатися про те більше.

– Може, і побоявся, не пам’ятаю. – Дід знизав плечима. – Мабуть, до Проні вже ходив, – сам лукаво мружив очі. – Ти танцювала, а Проня співала, виходить, пісня перемогла. – Навіть сам був задоволений такою відповіддю.

– Думаю, що не так було, але добре розказуєш. – Горпина теж намагалася жартувати. – Хоча на старості міг би й по правді сказати, – робила вигляд, що це її не дуже цікавить, а сама аж зніяковіла.

«А що, Саво, ти сам до того підвів. Цікаво, що ж відповіси? – неначе хтось розштовхав її дівочу гордість, яка спала у скрині під її першою вишиванкою та плахтою з тонкою талією. – Бачила, як ти до мене придивлявся». – Одразу й вечорниці перед очима бозна-звідки взялися.

– Проня дійсно співала гарно, – сказала по хвилі. – І краса в неї була, тільки я з бідної родини, а вона з багатої, – все ж вирішила правду вивести. – Не дуже тоді батьки у нас питали, але, дивно, якось так парували, що й жилося непогано, ще й поважали одне одного. Тепер поради не питають, а потім живуть як кішка із собакою. І зрозумій, що краще. А кохання… Ніхто й зараз точно не скаже, що то воно таке.

Вони удвох дивувалися своїй розмові й насолоджувалися словами, а Мар’яна навіть не чула їх – усе про своє думала.

– Стривай, чого така сумна сьогодні? – спитав дід, коли вона вже відчиняла хвіртку до свого двору. – Щось сталося? – від діда не міг сховатися той розпач, який вселився в її душу після розмови в сільській раді. – То ж не від заздрощів на чуже щастя? – намагався вгадати причину.

– Ну що ви, діду, як так можна! За молодих я радію.

– Тоді відпочивай і теж готуй ноги на завтра, – сказав на прощання.

Наступного ранку веселе сонце і чисте голубе небо сповіщали про теплий осінній день. Ще й діти не прокинулися, як у церкві вже йшла служба. Тут можна було побачити багатьох жінок і чоловіків у військовій формі. Але серед усіх виділялися найвищий на зріст солдат, яким був Костя, і найгарніша жінка – Надя. На ній було красиве пальто, яке Тимофій прислав Тоні з Європи. Дехто навіть заходив наперед, аби його уважніше роздивитися, бо воно було дуже помітним серед сірих старих куфайок та потертих плюшок. Милувалися і гарною легкою хустиною на її голові, тільки стоптаними невеликими чобітками залишилися незадоволені. Їм байдуже було, що Надя вперше на службі, вони придивлялися, як вона молиться, і отримали насолоду від того, з якою гордістю вона все те робила. Помітили навіть, як смикала за рукав свого воїна, який і з відкритими очима міг задрімати під монотонні слова отця Федота. Але все це була проста жіноча цікавість і не більше. Про цих молодят вони вже знали багато чого, але навчилися виділяти головне – вони пройшли війну, вони навчаються, до того ж не по роках серйозні. Тому після служби люди не розходилися, усім кортіло подивитися їхнє вінчання.

Село велике, та й не одне, а молодь вінчалася все рідше, повіривши радянській владі, що релігія – це опіум для народу. Сьогодні всі раділи, а вийшовши з храму, ставали по обидва боки стежки, що вела до хвіртки. Молоді проходили через такий коридор, а всі вітали їх та бажали щасливого життя. Біля церковного паркану на них чекала підвода із запряженими двома кіньми. На ній за погонича сидів Никифорович та махав рукою, запрошуючи до себе.

– Ну ти й молодець! Оце так сюрприз приготував! – хвалив його дід Сава. – Сьогодні і я проїду по селу. Це ж треба так придумати, щоб на голоблі чорнобривців нав’язати, а дуги жовтими жоржинами обплести! Та ще й дзвіночки десь знайшов. І не загубилися вони за роки війни! Хто ж це їх приховав? Це вже такий хазяїн, який і про весілля думав у лиху годину. – Він не вгавав, бо сьогодні йому все було до душі.

– Дзвіночки в Кирила були. Син у нього був нежонатий, от він і беріг їх, надіючись, що колись та й пригодяться, – проговорився Никифорович, знаючи секрет свого товариша.

Він ще раз оглянув вбрану підводу, побачив щасливі посмішки всіх, хто на ній сидів, і рушив до сільської ради. Коли всі пішли всередину, він стеріг свій транспорт, щоб ніякої оказії не трапилося, пригадавши що в Мар’яни тоді чомусь відвалилося колесо. А коли молоді повернулися, попросив пред’явити документ. Роздивився сам, показав його іншим і лише тоді стьобнув коней віжками.

Коли підвода наближалася до Олиної хати, біля двору вже було людно. А коли спинилися – Костя скочив і взяв свою, тепер уже законну, дружину на руки. Надя, міцно обхопивши його за шию, червоніла, але пишалася. Жінки завмерли від побаченого, бо щоб носили на руках – такого тут ніхто не пригадував. Деякі стали перешіптуватися, нагадуючи одна одній про дівчину, яка кинула в селі нагуляну на війні дитину, і мало не показували на неї пальцем.

– Ото шльондра! – не запізнилася на такі розмови і Лисавета, хоча