Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович
З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про «неокласиків» був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.
Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в «неокласичному» колі вони були свої. Чи могло бути інакше? Були дружби периферійні. Інші означали суцільність близькости.
Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Є палання дружби, але воно може згаснути. Павло Филипович був завжди однаково приязний з кожним. У його приязні не було ні «більше», ні «менше». Він був відданий, але відданість його не підносилась, ні не занепадала. У своє приятелювання він вкладав щирість, але не пристрасть. До Рильського він ставився так само, як і до Драй-Хмари, з яким був шкільним товаришем по «Колегії Павла Ґалаґана», де вони вчилися разом. Можна шкодувати, що саме про це Юрій Клен розповів найменше: він не розкрив тієї «мітологеми» дружби, що з неї народилася «філософема» течії, яка стала основною в українській поезії останнього 25-ліття!
Помста
(З циклу «Романтика»)
Суворий гнів розтинав груди. Роз'ятрене серце жадало відплати. Ненависть п'янила мозок.
Але до моря дійшло хоробре козацьке військо. Багато відважних вояків, козаків — сміливих лицарів, наклало головами під вежами Перекопу. Гарячою парубоцькою кров'ю напоїло каміння вузьких вуличок Кафи й Гурзуфу.
В руїнах лишився лежати Крим. Догорали спустошені міста.
Стиснені судомою долоні рук даремно простягалися в благанні про пощаду.
Купами брудного грузу лягли стрункі мінарети мечетів. Зганьблений мармур палаців змішався з попелом аульних покидьків. У попалених садах чорними привидами стирчали звуглілі пеньки дерев.
Після оргій нищення, після лементу й зойків прийшла тиша.
Лише кішки, божевільні од жаху, лякаючися самоти, блукали в одчаї серед уламків знелюднених селищ.
…Кошовий отаман Сірко спішив вивести військо з Криму.
Мекали вівці, іржали коні, рипіли мажари. Довгі валки з загарбаним добром рухалися на північ. Чабани гнали отари тонкорунних овець. Замість соли й сушеної риби чумаки везли барила, набиті талерами й дукатами, що їх покладено на вози поруч з важкими сувоями оксамиту й блаватасу.
Дамаська зброя, передавана в спадщину від покоління до покоління, змінила власників. Арабські чистої крови кобилиці, падишахові подарунки, плекані в ханських стайнях, дісталися в здобич січовій голоті.
І козаки, розправляючи вуса, малювали собі в уяві, як, пишаючись строкатими багдадськими шалями й вишуканим мереживом з Брабанту, підуть стрункі кароокі молодиці на Спаса до церкви й текінські темно-червоні килими покриють липові різьблені лави на покуті козацьких хат у Сулимівці й Баришівці.
…Слідом за валками, стежками, вибитими в степовій траві кіньми, рухалися юрби визволених з бусурманської неволі бранців.
Вони йшли без відпочинку, день і ніч, знемагаючи від згаги й утоми. Вони йшли, й примара ясних зір і тихих вод батьківщини вабила їх уяву.
Пригнувшись до луки сідла, прожогом проносилися вздовж розтяглих валок, юрб і отар вістові козаки. Шалений крик: «Швидше! швидше! швидше!» краяв повітря. Удари нагая підганяли відсталих.
Змучені люди підтримували одне одного, несли на плечах, тягли за собою, падали. Упавши, повзли.
Пекло сонце, віяв вітер. Люди марили й божеволіли. Хижі птахи кружляли в безхмарному небі. Ночами вили вовки.
Біль перемагав зоряну мрію. Зникла радість перших днів визволення. Страждання прийшло на місце радости.
Пекло сонце. Воно спопеляло й спалювало. Воно вбивало й нищило. Репалися пересохлі губи й вкривалися струпом.
Упавши на траву, люди плакали сльозами безсилля й одчаю.
— Води! — простогнав Микита. — Господи, — скаржився він, — чому ти покинув мене?
— Чи це ти, Микито? — хрипло спитав Каленик.
Голос Микитин доходив до Каленика притлумлений, немов крізь повсть:
— Чи ти мене чуєш, Микито? Га?..
Йому не відповів ніхто. Якщо ж і відповів, то Каленик не почув нічого. Важкими ударами молота соняшна спека гупала в його вухах. В очах, крізь тонку плівку повік, стрибали й пливли, в шаленому мигтінні проносилися, кружляли вогненні кулі. Вони збожеволіли, ці променясті, різнобарвні кулі, їх кружляння захоплювало Каленика, і він теж нісся за ними й з ними, хоч це й було йому боляче, і ноги йому стигли, німіючи в стисках соняшної хуґи.
Тоді раптом зникло все: соняшний хаос, сухий попіл уст, згага безкраїх степових пустель, гарматний гуркіт кривавих вибухів. Усе поглинула чорна німа нерухомість провалля.
Час зник. Коли ж притомність знов легким дотиком метелика торкнулась його чола, Каленик прошепотів, звертаючись у безгомінний трупний простір спеченого сонцем степу.
— Як ти радів, Микито, тоді, коли вони прийшли до нас!
Микита лежав поруч нього, він не ворушився. Каленик шепотів далі:
— Микито! Чи ти мене чуєш?.. Я кажу, ти допомагав їм вішати Гасана. Пам'ятаєш, може, Микито, ти приніс мотузка, щоб повісити Гасанового сина на яблуні, яку ти посадовив і виплекав у садку твого господаря? А вже ж і солодкі були яблука з тієї яблуні!.. Чи ти хочеш пити, Микито? Візьми яблуко, їх у мене цілий мішок. Вони добре заспокоюють згагу в такий гарячий день, як сьогодні, коли вітер не дме з моря.
Каленик був щедрий і приязний. Він не хотів дорікати нікому. Він сказав:
— Ти радів, Микито, а тепер нарікаєш і скаржишся.
Каленик маячив.
Вітчизна вимагала жертв. Її доводилося купувати ціною втрат і страждань. Треба було згинути, загинути, перейти через смерть і спопеліти. Каленик зрозумів це. Він зрозумів усевладність смерти; він зрозумів, що над усім панує смерть й усе народжується зі смерти. Каленик не нарікав. Ні, він не нарікав. Він був лагідний.
Важкий подих виривався з його грудей, як хрип розчавленого. Темними плямами чорніли провалля очей. Обтягнені тонкою шкірою, вкриті шаром куряви, випиналися вилиці. Босі збиті ноги стирчали, як у кістяка. Чорні й жилаві.
Мука поглинала людину. Уже не було людини. Людина непритомніла.
І тоді раптовий удар нагая, дотиком розпеченого заліза, прорізав глуху чорноту пітьми. Пробуджував очманілих.
Похитуючись, тремтячи від напруження й болю, людина робила кілька кроків. Ішла, як сліпа, в одчаї, для якого не було слів. Упавши, деякий час ще дихала, поки не
