Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович
Люди пухли з голоду. Перший, кого я побачив опухлим, був Вл. Він вийшов з-за рогу вулиці мені назустріч, жовтавий, пухлий, оброслий неголеною бородою, подібний на чуперадло, зроблене з вати, води чи воску. Як звичайно, він був у своїй сірій демісезонці, але ґудзики вже не сходилися на роздутому череві, і на слоноподібних згрубілих його ногах, замість черевиків, були взуті ґумові гальоші. Він привітно посміхнувся мені, цей самотній, замкнений у собі, ніяковий холостяк, викладач Учительської семінарії, але посмішка не рушила мертвотної вибряклости щік. В густій сутіні дерев він здавався великим, громіздким, темним. Ми розійшлися.
Колір обличчя у професора Мик. Грунського лишився такий самий, як і був, безбарвно-жовтий. Худнучи, Грунський зберігав огрядність, але на шиї, замість комірця й краватки, він носив перев'язку. Це було в багатьох: перев'язані хусткою або марльовим бантом набухлі ґулі, що з'явились на шиї від голоду. Їх різали, але магія хірургічного розтину лишалась умовною вигадкою медицини там, де над усім тріумфував голод.
Проф. Євген Тимченко, мовознавець, перекладач і поет, приїхавши з Вінниці до Києва, елеґантний, у сірому костюмі, з палицею і яскраво-цитриновими рукавичками, в ентузіазмі хвалився, як йому добре було в Вінниці: «Я мав щодня два яйця. Я міг з'їдати їх або вранці, або одне вранці, а друге ввечері!». Так, це була нікому в Києві неприступна розкіш.
Я дозволяв собі жартувати. «Люди, — зауважував я, — колись про себе казали: „Голодний, як собака!“. Тепер прислів'я втратило свій сенс. Тепер про собак треба було б казати: „Голодний, як людина!“. Це згучало б правдивіше».
В пустелях занедбаних сутеренів я зустрічав суку. Вона привела цуценят. У перші дні вона лягала й давала їм ссати себе. Сліпі цуценята повзали по ній і скавчали, тикаючись в груди, де не було молока. Вона йшла від них, щоб здобути собі їжу. Вона бігала по місту, проходячи базаром, я зустрічав її також і там. З часом вона почала навідуватись до малих усе рідше й рідше. Тоді кинула. Сліпі малята розповзались по порожніх кутах цементованого льоху. Вони здихали одне по одному. Чи не здається вам, у загибелі малого є завжди якийсь присмак космічної несправедливости, однаково, чи це буде дитина, чи цуценя?!
Голод приносив з собою дивне й незвичне почуття легкости! Прокинувшись уранці й умиваючись, я відчував, як кружляє голова. Був сп'янілий, немов од шампані — така легка лагідна твереза п'янкість. Здавалося, похитнешся й ненароком, не втримавшись, упадеш, щоб сміятись від того безжурним п'янким щасливим сміхом.
Зеленів садок. Яблука на яблуні вже досягали розміру трикопійкової монети. Ми рвали їх, пекли й їли. Я приводив друзів, щоб вони могли віднести додому цілу торбину цих яблук. Я сідав на холодну цементову сходинку ґанку проти сонця й пив утіху од ніжних дотиків соняшних променів і з сторінок книг, які я, том за томом, тоді читав: чеховські листи до його дружини, О. Чехової-Кніппер. Не знаю чи подарували б вони мені, при перечитуванні тепер, ту ж радість, те ж відчуття ласкавої ніжности й пестливого тепла, як це було навесні 20 року, коли вони потрапили до моїх рук, але в ті дні вони потрясли мене своєю соняшністю.
Самотня гора, де я жив тоді, була островом, одрізаним од цілого світу. В безмежність простягалася далекість зелених лук. Бували дні, коли я зовсім не виходив за межі садиби. Іноді я йшов до міста в Університет.
Я минав порожній базар. Бліді жінки, ніяково тулячись до стіни наріжного будинка, продавали з тарілок, прикритих серветками, печені дрібні яблука. На кількох столиках були розкладені тонко різані невеличкі шматки червоного м'яса; крамарки торгували кониною. Хлопчики пропонував іриски. Іриски, конина, трохи хліба — пара окремих буханок на цілий базар; редиска з Куренівки, — це було все, що могло дати місто споживачеві з власних своїх резервів. Зрештою, все це мало декоративний сенс. Було бутафорією базару. Не було покупців. Ніхто нічого не купував.
Сірою безлюдною вулицею я сходив униз. Широкий простір одкривався мені назустріч. Ясні сіри тони цементових плит пішоходів і каміння бруківки, променюючи тремтячим сріблясто-сірим світлом, зливалися з м'якою блакиттю далекої відстані… Тіло вже втратило свою обважнілість, земну скупість; воно визволилося від тої інертної сили тяжіння, що її одкрив Ньютон, який звів її на ступінь всевладного тотального принципу. Доктрина ситих примусила нас повірити бюрґерським істинам Фалстафів. Ми повірили, що рух — це механічний процес, і йти — це перемагати опір. Насправді, все було інакше: щоб іти — ні, не йти, а линути, — зовсім не треба було торкатись землі. Людське розчинялось у світлі. Хвилі ставали рухом уперед.
Середньовіччя розповідає про це. Воно розповідає, як людина, перемігши земне тілесне тяжіння, здіймається над землею!.. Маячня? Побожна леґенда? Міт? Голод розкривав нам доти незнане обличчя світу. І першим із цих чудесних дарів, що їх приніс голод, була легкість, ні з чим незрівнянна радість визволення від тягара тіла.
Іноді я заходив до редакції «Книгаря», редактором якого був Микола Зеров. Із Зеровим мене познайомив року 18 або ж на початку 19 Павло Филипович. Редакція «Книгаря» містилася коло Золотоворотського скверу в будинкові на розі Великої Володимирської й В.-Підвальної (пізніше, змінивши стиль, тут розташувалась «Нова Громада», редаґована О. Варравою, при згадці про нього Зеров звичайно додавав: «Варрава, он же бє розбійник»).
Кам'яні сходинки ґанку з залізним піддашшям, далі дерев'яні в коридорчику, і тоді вже за внутрішніми дверима — редакційна кімната. Великий редакторський стіл широкою площиною перекреслював килим, що на чорному його тлі квітли химерні взори блідавих вицвілих квітів, забарвлених у відтінки рожевих і жовтих тонів.
Під прямим кутом до редакторського стола Зерова в сутінках стіни стояв коректорський стіл Євгенії Іванівни Бігановської, яка, за своєю звичкою, простягшись над столом, колінами спиралася на підставлений стілець. І десь, за запоною, була відокремлена осібна кімната, святая-святих, для благовидого в окулярах огрядненького дідуся з продовгастим обличчям і клинкуватою сивою борідкою Петра Януарійовича Стебницького.
Тут, у цій стилізованій кімнаті, що після сутужної безпаливної зими ще зберігала не зогріту весняним сонцем свіжість холодка, в
