Рент. Усна біографія Бастера Кейсі - Чак Паланік

Коли гавкотіння стихло вдалині, посунувшись нижче за річкою, він, так само не виплутуючи пальців з мого светра, дивився на мене, надто близько, щоб бачити хоч щось, крім очей. Торкаючи мої вії своїми, він спитав: «Ти коли-небудь замислювалася, хто твій справжній татко?»

Недді Нельсон: Хіба не сказ ламає твій порт, так що ти більше не можеш форсувати піки? Хіба після цього ти не стаєш вільним для флешбека?

Айрін Кейсі: Пам'ятаю, я намагалася затримати дихання, бо щоразу, як я видихала, він сильніше навалювався на мене, і наступний вдих виходив уже не таким глибоким. Усе меншим і меншим, руйнуючи всі мої нутрощі, аж поки перед очима в мене не затанцювали яскраві зірочки. У синьому шовковому небі.

Він сказав: «Я слідкував за твоїм сміттям».

Пам’ятаю довгі рукави мого светра, закручені й загорнуті довкола мене, туго, як на тих сорочках, що їх у кіно вдягають на божевільних, щоб вони не могли поворушити руками. Кожен, кожен мій пальчик був заплутаний по-своєму.

Завдяки сміттю, сказав він, «я знаю, скільки годин і скільки хвилин минуло від твоїх останніх місячних». І він сказав, що дитинка, яку він мені зробить просто зараз, майже напевно буде хлопчиком. Він буде королем, цей хлопчик. Імператором. Генієм, який зробить мене найбагатшою та найшанованішою з-поміж усіх жінок.

І з кожним моїм видихом він налягав згори все сильніше, і мій наступний вдих був усе меншим, аж поки я не впала в напівсвідомість.

Недді Нельсон: Хіба не тому уряд тиснув на всіх, щоб установлювали порти? Щоб не було забагато руйнувальників, які можуть гратися з історією?

Айрін Кейсі: Повітря пахло ніби чиста вода в чистій склянці спекотної днини. Крига не пахла нічим. Тверда закрижаніла багнюка. Цілковито промерзла річка. Ніякого вітру. Ніби ми були поза часом. Нічого не відбувалося, крім нас.

Він казав, що хлопчики-сперматозоїди пливуть швидше, але дівчатка-сперматозоїди живуть довше, і його дихання було наче відрижка після свинячих ковбасок на сніданок.

Я сказала, що мені треба попісяти.

І він сказав: «Коли закінчимо».

Недді Нельсон: Невже ви не знаєте про прихований урядовий ефект? Люди навіть не знають, що форсують його, але хіба не цей ефект змушує вас стирчати тут, замість того щоб піти й міняти історію?

Айрін Кейсі: Пам’ятаю, я казала йому, що мені дуже-дуже шкода, що я на нього напісяла. На нас обох напісяла. Але було так боляче, а від холодного повітря боліло ще більше. У той час, виходячи надвір, я натягала, певно, пар десять трусиків. Щоб намостити собі хоч трохи попи, доки не округлюся по-справжньому.

Я не хотіла, але коли він розстібнув на мені зіпер і засунув свого холодного пальця під усі ці труси, я обмочилася. Гаряче повзе по моїх джинсах і білизні. Гаряче підіймається, просочуючи нитки мого светра. Поза цим я холодна, мов лід.

У багнюці, в моєму різдвяному светрику, з цим чоловіком, що видушує з мене повітря, називаючи «матір’ю майбутнього», я навіть уявити не можу, що б могло стати ще гірше.

Я пам’ятаю, як він крутить долонею в мене перед лицем — його пальці вологі й огорнуті парою на холоді, — як я кажу: «Мені так шкода».

Я сказала: «Ми вже в безпеці».

Відчуваючи його вологі пальці всередині, я продовжувала звертатися до нього: «Містере». Продовжувала казати: «Ці собаки вже давно пішли».

Недді Нельсон: Хіба «історики» не називають це «Забуттям», місцем без місця, де час зупинився? Місцем поза часом.

Айрін Кейсі: Цей чоловік підніс одне коліно до моїх грудей, ніби хотів стати ним на мене, а тоді опустив його вниз, вставляючи носок свого черевика в матню моїх джинсів. Коли він відіпхнув мої джинси ногою до щиколоток, до шкарпеток, мені згадалося, скільки народу понаїхало до нас додому на різдвяний обід. Забагато народу, щоби мама взагалі похопилася.

Ехо Лоуренс: Великоднє яйце, яке Рент мені дав, — він на ньому написав білим воском, так що коли б я вмочила його в барву, то могла б прочитати таємне послання.

Айрін Кейсі: Куди гірше, ніж коли Безін Карлайл проти правил занадто сильно ударяє тебе м’ячем, граючи у «вишибайли» на уроці фізри. Гірше, ніж кольки. Це стукання, штовхання, човгання всередині — це так боляче. Воно шкребеться, наче пісок, через брудну воду, кригу, яка розтанула піді мною. Ця тоненька латочка криги перетворилася на багно, що хлюпає під моїм тілом.

Мені уявлялася тканина, приклеєна в одному місці, яку все проштрикує та проштрикує велика, повільна швацька машина.

Мої руки були туго закутані, мов у немовляти чи в мумії, у щойно народженого чи в мертвецьки безпорадного, чоловік рухався на мені дедалі швидше, поки не зупинився, а кожен його м’яз і суглоб не затверднув, наче камінь, наче крига.

Потім він розм’як, розслабився, але не відпустив. Його пальці все ще чіплялися за мене.

Його серце сповільнилося, і він сказав: «Це ще не сталося, поки ні». «Щоб було напевно, — сказав цей чоловік, — треба зробити це ще раз».

Ехо Лоуренс: Замість барвника я кинула яйце в чашку з кавою. Після того як я випила каву, яйце на дні картонного кухлика відкрило мені такі Рентові слова: «Через три дні я повернуся з мертвих». Ніби якась Великодня цитата.

Айрін Кейсі: Чекаючи, чоловік понюхав свою руку й сказав: «Ти пахнеш так само, як твоя мама, і бабуся, й прабабуся в твоєму віці…»

Жодного поруху. Жодного гавкоту.

«Народи цю дитину, — прошепотів він (його рот на моїх очах, його губи, притиснені до моїх щільно замружених повік), — і ти станеш найвідомішою матір’ю всіх часів…»

Там, унизу, він уже знову рухався, втискаючи мене в кригу, втискаючи