Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький

– Зігнав з світа мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.

Онисія Степанівна постояла серед Софійського майдана, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.

Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.

Онися, вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.

– Що скажеш? Чого просиш? – спитав архієрей.– Звідкіля ти?

– Я, владико, удова, матушка з Вільша-ниці. Не просити прийшла я,– я прийшла позиватись,– сказала Онисія Степанівна.

Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:

– Чого ти просиш? Де твоє прошення?

– Я не з прошенням прийшла,– я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер,– сказала Онися сердитим голосом.

Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.

– Що ти? Що з тобою? – питав архієрей.– Чи ти сумашедша, чи божевільна?

– Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас пе-репечаливсь, заслаб од страху й вмер.

Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисію Степанівну.

Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.

– Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а про-топоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. Хіба я винна, що протопопша одбивала од мене наймичку Марусю?

– Про яку Марусю ти ото верзеш? Що ти верзеш? Ти п'яна,– сказав архієрей, пригадавши тепер Вільшаницю й старого отця Харитона.

– Ні, я не п'яна,– я твереза; я чесна хазяйка, а не п'яниця; я не тікала з гусарами, як наша протопопша; мене не крали гусари. То протопопша сиділа в гусарина на однім коліні, а на другому жидівка Хайка. Все лихо скоїлось через протопопшу. А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника.

– Вийди геть! – крикнув архієрей.

– Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт?

Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал.

– Я буду жалітися митрополитові. На вас буде суд божий на тім світі! Теперечка мені хіба тільки втопитись з сиротами! Ой я безталанна! Проклятий той час, коли я на світ народилась...

Онисія Степанівна знов заридала на увесь зал. Архієрей бачив, що од неї трудно одчепитись, пішов у другу кімнату й двері причинив. Онися ще довго голосила й промовляла, а далі махнула рукою, вийшла з покоїв і пішла до митрополита.

Онисію Степанівну впустили до митрополита. Митрополит був дуже старий, дуже добрий, тихий на вдачу чоловік і великий аскет. Він сидів в кріслі коло стола в чорній скуфії. Онися увійшла з паляницею в руках, взяла благословення, подала, по стародавньому звичаю, паляницю й прошення. В неї з очей і досі текли сльози.

– Спасибі за святий хліб, дар божий! Чого ти плачеш? – спитав ласкавим голосом митрополит.– Чи тебе хто зобижає, чи що?

– Де вже пак мені не плакати, святий владико! Архієрей звів з світа мого панотця,—сказала Онися, впавши владиці в ноги.

– Як то? – промовив здивований митрополит. Він аж устав з крісла й перехрестився.– Встань, говори! Ти удова?

– Звів з світа!..– говорила Онися, втираючи сльози хустинкою.

– Де? як? Чи вже ж цьому правда? Сили небесні! Що ти говориш?

– Святий владико! архієрей зняв з мого панотця ризи й рясу при всій громаді, а він з переляку як ох, та й ох! та через місяць і вмер,– сказала Онися.

– Ой боже мій! Ой, який великий гріх вчинився! Сили небесні! Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився?

– А що ж він вчинив? Сказати правду, не він винен, а я: я полаялась з протопопшею за наймичку, а протопопша намовила протопопа, і він наговорив архієреєві на мого панотця. Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми.

– Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огорода.

– Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться.

– Не можна. Буде з тебе й третини. Шукай дочці жениха, та йди здорова, та молись богу. І я за тебе помолюсь і за твоїх сиріт. Боже, благослови тебе!

Онися перестала плакати, втерла сльози, поцілувала в руку владику, подякувала й поїхала додому.

Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. Вона дала слово, заручилась, і після покрови Онисія Степанівна справила весілля. Весілля було сирітське: без музик, без танців. Гості повечеряли та й роз'їхались.

Онисія Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней кімнату.

Онисія Степанівна як стара господиня в домі й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі – од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім'ї, потім колотнеча.

Онисія Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м'ясо та петльоване