Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький

Степанівна задумала не наставляти їм самовара рано й вечір. Панни просто, без церемонії допоминались і трохи не загадували. Одна наймичка мусила покинути роботу в пекарні й сливе цілий день поралась та панькалась коло гостей. Дочки отця Харитона все бавились з гістьми й одбились од роботи. Млинковські поїли трохи не половину курей та качок, сахар і чай вийшов увесь, скільки його було в господі. Онисія Степанівна одвезла в Богуслав на ярмарок трохи не повний віз мішків з борошном, а натомість привезла додому одну голову сахару та один фунт чаю. Голова сахару при великій з'їжі неначе од сонця розставала.

– Візьми, панотче, та одвези оцих циганок до їх родича, бо вони нам вуха об'їдять,– говорила Онисія Степанівна батюшці.

– Не смію, Онисіє Степанівно: Млинков-ський буде підбивати проти мене протопопа й вчинить мені багато лиха,– говорив отець Харитін.

– Коли ти не смієш, то я сама їх витурлю з хати.

– Турліть, та тільки стережіться, щоб нас не витурлили з парафії,– говорив отець Харитін.

Саме в той час божевільний Прокіп, Бала-бушин наймит, зовсім збожеволів і почав тинятись по селах та все по батюшках. Прийде до одного батюшки, посидить з тиждень, та йде далі, або блукає собі без тями по лісах та по хатах, без шапки, напнувши свиту на голову. Прокіп приблудився в Вільшаницю й прийшов до батюшки; увійшов в пекарню й поліз просто на піч, як у себе вдома.

– А чого це ти, Прокопе, прийшов до нас? – спитала Онисія Степанівна.

– Чув, що в вас здорова піч, та й прийшов,– гукав Прокіп з печі.

– А що ж ти дурно в нас хліб їстимеш, чи що? Оце лишенько! Ще бог приніс одного богуславського столоначальника,– говорила Онисія Степанівна.

– Я дурно хліба ніде не їм; я стану в вас за наймита,– обізвався Прокіп.

«От і добре,– подумала Онися.– Може, одробить мені за мою Марусю».

– Вставай же, та бери ціпа, та йди зароби обід,– сказала Онися.

– Ось нагріюся, то й піду,—сказав Прокіп.

Наймички підняли Прокопа на сміх. Позбігались панни дивитись на божевільного, як на диво. Прокіп нагрівся, взяв з стола шматок хліба й пішов у клуню до молотників. Молотники дали йому в руки ціпа й наскидали з за-сторонка купу снопів. Прокіп почав молотити, як машина, лупив ціпом снопи, аж солома летіла,– падкував коло роботи так, що аж молотники здивувались. Але згодом, мабуть, тим, що втомився, він витріщив очі на лати й став, неначе остовпів. Молотники жартували, сміялись з його, штовхали під бік, а Прокіп все стояв та дивився вгору. Через годину він знов вдарив ціпом по снопах й намолотив більше од молотників. Онися поміркувала, що Прокіп робить добре, плати не візьме, й задумала хоч тим оддячити Олесі.

Живе Прокіп у отця Харитона тиждень, живе й другий і не одмикує од роботи; часом десь щезне на день, на два, та й знов вертається й лізе просто на піч. Але чим далі, тим чудніший ставав Прокіп. Раз вхопив він косу й пішов косити в городі сухий бур'ян та кропиву. Косе він та косе, аж піт з його ллється. Панни повибігали дивитись на ту чудасію.

– Нащо ти, Прокопе, косиш кропиву? – питали в його панни.

– Ото добрі в вас наймити! Літо минуло, а вони всього сіна й досі не викосили,– гукав Прокіп та махав косою.– Накошу оце сіна,– товар поїсть.

Другий раз Прокіп пішов на ставок, позгонив усі людські гуси й нагнав до батюшки повнісінький двір гусей, залучивши по дорозі з десяток свиней.

– Ото добрі тут наймички! Й досі гусей не позаганяли в хлів,– кричав Прокіп на наймичок.

Саме тоді приїхали до отця Харитона гості, та все панни, почувши, що в отця Харитона гостюють дочки Млинковського. Панни заночували й порозвішували на ніч на кілочках та на цвяхах по стінах білі спідниці та криноліни, що тоді почали входити в моду. З кімнати, де висіли спідниці та криноліни, були зроблені невеличкі дверці в пекарню. Прокіп наглядів ті криноліни, встав уночі, познімав їх з кілочків і вкинув у жлукто, що стояло у дворі під тином. В пекарні на грубі сушилось в ночовках петльоване борошно; Онисія Степанівна думала того дня пекти паляниці для гостей. Прокіп взяв ночовки, висипав у жлукто борошно замість попелу, накидав зверху каміння та давай носити воду відром та лити в жлукто; йому здалось, що він ллє окропи. Одзоливши криноліни, Прокіп увійшов у пекарню й ліг спочивати.

Панни встали вранці й здивувались, що на стінах не було їх кринолінів та спідниць.

– Мамо, чи це ви поздіймали з кілочків наші спідниці,– питала в Онисі Надезя.

– Поздіймав і позолив ваші криноліни дурний Прокіп,– он підіть у двір та загляньте в жлукто,– сказала Онисія Степанівна.

Панни повибігали у двір. З жлукта стриміли дроти кринолінів, як паліччя, а од жлукта до половини двора простяглася біла річка. Панни підняли гвалт і кинулись рятувати свої спідниці та криноліни; поскидали каміння н повитягали їх з жлукта. Криноліни були поламані, погнуті й помазані білою квашею.

– Та це ж він присипав їх зверху борошном,– сказала Онисія Степанівна.– Ой лишечко моє! Чи не висипав він часом петльова-ного борошна з ночов?

Петльованого борошна в ночовках не зосталось і сліду, а порожні ночовки стояли на грубі.

– А бодай тебе золила лиха година та нещаслива! – крикнула Онися, вдарившись об поли руками.– От тобі напекла гостям паляниць. Це не Прокіп, а моє лихо. Мабуть, проклята протопопша сміється з мене та навмисне наслала на мене оцього навісного та божевільного, йди собі додому до своєї про-топопші та позоли її криноліни! Геть з мого двора, щоб і твій дух тут не смердів! – крикнула Онися до Прокопа.

– Та я ж хотів позолити й попрати паннам спідниці! Наймички лінуються прати, а я собі думаю: дай позолю й поперу в ставку, поки панни повстають. Їй-богу, цілісіньку ніч порався й не виспався,– одговорювався Прокіп.

– Йди собі к нечистому та ще й зараз,– крикнула Онися до Прокопа.

– Куди ж я піду, коли в мене нема своєї доми, нема батька, нема матері,– говорив Прокіп.

– Іди до своєї протопопші та й не приходь більше до нас.

– Коли й протопопша мене так само про-ганя, як і ви, каже, що я дурний, нічого не роблю, тільки дурно хліб їм. А поки був розумний, то й не проганяла,– одговорювався Прокіп.

– На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! –