Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Будинок, до якого привіз нас Попов, стояв на самому березі Рейну. Від річки його відокремлювали високі зелені дерева, від тихої тупикової вулиці — маленький палісадничок з червоними трояндами, стіни густо заплетені плющем, замшіла черепиця на покрівлі, типовий німецький будинок, яких тут тисячі,— спробуй вгадати, де заховався конструктор, за яким полюють усі союзницькі спецслужби. Машину ми поставили трохи віддаля, вийшли з неї, ми з Васильєвим „руки в брюки“, Попов з величезним кошем, повним дарунків: торба кави, бутиль коньяку, американські консерви, шоколад, бісквіти, галети.

Вікна будинку були повідчинювані — для свіжого повітря з Рейну. З одного вікна долинали тихі ніжні звуки — щось ніби арфа або цимбали, одразу не збагнеш.

— Що це? — пошепки спитав я Попова.

— Фрау Шмідт розганяє нудьгу. Кладе на столі якусь штуковину і цілими днями вибринькує.

— Цитра, — пояснив Васильєв, — у древніх греків звалася кифарою. Тоді на ній грав бог Аполлон, тепер, бач, жони німецьких учених.

Попов упевнено вів нас, він уже був тут, його знали, господиня дому, чорнява повногруда німкеня, доброзичливо розчинила перед нами двері.

Я чомусь вважав, що вчені вдень і вночі гнуться над книгами, кресленнями, рукописами. Отак, як знудьгована дружина Шмідта над своєю цитрою. Однак Шмідт спростував мої уявлення. Спершу я навіть не побачив його, бо кімната була затемнена густими деревами з вулиці, до того ж захаращена силою-силенною тяжких громіздких меблів. Столи, шафи, комоди, крісла, дивани. Шмідт лежав на одному з німецьких диванів і курив німецькі сигарети „Юно“. Нудотний запах, звичайна фашистська гидота, замість тютюну — якась фарбована трава чи просто вузенько нарізаний папір, просякнутий нікотином. Вчений, мабуть, запасся цим добром надовго, бо, судячи з попільниці, смалив майже безперервно.

Герр Шмідт був високий, звичайно, по-арійському білявий, впертий, з ледь прокресленими залисинами лоб, спокійні світлі очі. Дружина, з якою він нас познайомив, була так само висока, білява, але без природної привабливості, властивої майже всім світловолосим жінкам, а якась шорстка, маслакувата, негнучка. Треба буде згодом запитати Васильєва, чи у всіх учених такі невродливі жінки. Та й те сказати: не всі ж жінки можуть бути, як моя Оксана!

Попов на весь дім оголосив про каву, фрау Шмідт зраділо сплеснула руками, на її блідих щоках проступили рум’янці, і вона стала ніби трохи вродливішою, покликано хазяйку, знову ахи і охи, а Попов з торжествуванням потрясав своїм велетенським кошем і в сподіванні нових дарів повів жінок за собою до найбільшого святилища кожного німецького дому — до кухні.

Шмідт запросив нас сідати. Запропонував сигарети. Ми з Васильєвим були некурящі. В кишенях у мене завжди були американські сигарети і радянські цигарки „Епоха“ — майже єдиний предмет нашого постачання з Берліна. Шмідт сказав, що звик тільки до німецьких і не може курити нічого іншого, бо його тоді б’є кашель.

— Я звик не тільки до німецьких сигарет, але й до німецького повітря, — блідо усміхнувся він. — Для мене Німеччина — це найдорожче.

— Ми вас розуміємо, — сказав я. — Але Німеччина сьогодні практично не існує. Це, однак, зовсім не означає, що не існує німецький народ. Товариш Сталін сказав: „Гітлери приходять і відходять, а німецький народ зостається“.

Я діяв, може, й надто прямолінійно, але без вагань. Прищучити товаришем Сталіним цього високолобого мудрагеля, який працював на Гітлера вже й не просто запопадливо, а просто таки озвіріло. Васильєв перекладав слово в слово, „Фауста“ тим часом в дію не пускав, мабуть, ждав, чим закінчиться моя солдафонська дипломатія, щоб уже тоді або виручати мене, або приєднатися до мого торжества.

Шмідт мовчки курив, тому я сторч головою кинувся ще в глибшу ополонку, яку сам і прорубав у кризі нашого недовір’я:

— У нас є дані, що до вас з надзвичайно вигідними пропозиціями зверталися союзники. Сьогодні, коли вся Європа лежить у руїнах, Америка з її інститутами, лабораторіями, багатим обладнанням для будь-якого європейського вченого — це просто рай. Але вас це не спокусило. Ви відмовилися, бо ви справжній патріот.

Шмідт мовчки курив.

— Звичайно, вас могли просто викрасти, — розпатякував я далі, з острахом відчуваючи, що цей німець своєю мовчанкою заганяє мене в безвихідь, мов більярдну кулю в лузу, — будь-яка союзницька розвідка вивезла б вас чи то за океан, чи то на острови, чи в яке-небудь Монако, чи я там знаю! Ми не розвідка, у нас інші цілі, але й ми так само при бажанні дуже просто перекинули б вас на той бік Ельби, а там — ще далі, простору в нас вистачає. Але викрасти можна тіло, а не мозок і душу. Душа ваша однаково ж зостанеться тут, на німецькій землі.

— Ви не помиляєтесь, — подав нарешті голос Шмідт, — це саме так. Надзвичайно точно. Та, на жаль, я не просто німець, а ще й учений; і фаустівська недоля тяжіє наді мною, гнітить мене, і нема рятунку.

Nicht darf ich dir zugleichen mich vermessen!

Hab ich die Kraft anzuziehen besessen,

So hatt ich dich zu halten keine Kraf

Мені з тобою не дано зрівнятись.

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

А вдержати снаги не стало в нім.

(Гете, Фауст. Перша частина. Фауст і Вагнер. Переклад Миколи Лукаша).

Васильєв кинув на мене погляд з-над своїх меншовицьких окулярів: мовляв, ну то як — добралися все ж таки й до „Фауста“? Я кивнув йому заспокійливо: порядок у танкових військах, в німцеві щось заворушилося, ще трохи — і витирай йому сльози і бери його голими руками.

Але Шмідт про слабкодухість згадав, як то кажуть, для красного слівця, а сам заспівав зовсім іншої.

— Я не поїхав і не поїду до жодної з цих так званих західних демократій, — обтрушуючись од білого сигаретного попелу, тихо говорив далі ШмІдт, — і не тому, що я не вірю в демократію, не тому, що був членом німецької націонал-соціалістичної партії, тобто фашистом у вашому розумінні. Я взагалі не вірю в політику, а вірю тільки в науку. Членом партії став із вдячності. Потрібні пояснення? Будь ласка. Ця партія прийшла на зміну німецьким демократичним рухам. Їх у нас було — по саму зав’язку. і всі такі самі, як на Заході. Вся світова демократія страждає розслабленням мозку. Вона нездатна взяти все в кулак, спрямувати, провести, досягти успіху. Скажіть мені, будь ласка: яка демократія спроможна залізною рукою зосередити всі потрібні асигнування в потрібній для науки точці, щоб в найкоротший строк