Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Ні своєму найвищому начальству, ні пришелепкуватому Дурасу про німецького конструктора я говорити не став, проскочив до Хемера мовби для одержання додаткових інструкцій про початок репатріації, а сам влучив хвилю і поділився новиною з майором Йотковим, заодно поскаржившись і на підполковника Дураса за його хамство щодо Оксани.
Йотков посвистав безнадійно.
— Цей кліщ як вгризеться в чоловіка, то вже не відчепиться, поки не призведе до енцефаліту. Чув про таку симпатичну болячку? — роздумливо промовив Йотков. — Помогти я можу тобі тільки одним: вигадаю якусь бомагу для твоєї Оксани, щоб до неї не дуже чіплялися в фільтраційному пункті.
— А що — справді є якась фільтрація?
— Не якась, а густіша за цідилок для молока. Знаєш, що таке цідилок?
— Ще б не знати!
— Отож! Але я зроблю такого папера, що її не запроторять ні на шахти, ні на відбудову Сталінграда, ні в тайгу. Гарантую!
— Ну, спасибі.
— А з конструктором — грандіозна штука! Заарканиш його — „дідусь“[10] тобі гарантований! В тебе ж „дідуся“ немає? От і рвонеш уже в мирний час. Чим тобі помогти?
— Потрібен добрий перекладач з німецької. Бо незручно тикати-микати з ученим.
— Попросимо капітана Васильєва. Він з цими всіма мовами, як бог!
— Васильєв, мабуть, постійно потрібний тут?
— А я піду до полковника Воронова і скажу, що мені треба з Васильєвим проскочити на півдня до одної місцини. Полковник мені не відмовить.
Васильєв був приблизно мого віку. Худорлявий, чорний, як жук, гострий погляд маленьких чорних очей з-за скелець окулярів у залізній оправі, хто він — розвідник, смершівець, штабіст? На гімнастерці — жодної нагороди. Пересидів війну в глибокому тилу? Поки ми осягали залізну мову кулеметів, автоматів, мін, снарядів і бомб, він спокійненько вивчив іноземні мови, і тепер він мудрагелик, а ми темні й непросвіщенні, як задимлені солдатські казанки. Я позирав на Васильєва без особливої приязні, пробував відсунутися від нього подалі (ми з ним були на задніх сидіннях, Йотков — поряд з водієм Анатолієм), він, мабуть, відчув мій настрій і, розуміючи, що мовчанка діятиме не на його користь, просто сказав:
— Давайте знайомитись ближче. Я про вас багато чув од майора. Заздрю всім фронтовикам. Сьогодні — це краща половина людства. Я ж, на жаль, ненавчений рядовий…
— Капітан, — нагадав я.
— Це мені присвоїли, коли посилали сюди. Може, для престижності. Я — ніякого відношення до військової служби. За фахом — лінгвіст. Порівняльне мовознавство. Вчився в академіка Марра. В блокаду мав би вмерти од голоду й холоду, але в Смольному потрібні були перекладачі, хтось порекомендував мене. Так я врятувався. Був і біля Жданова, і біля Говорова, і весь час рядовий. Ніхто мене, здається, не помічав. і коли оце одразу — капітан, то мені просто смішно.
Йотков засвистів.
— Ну, Васильєв, — сказав він, — кінчай з мемуарами і спробуй мене пересвистіти. Що в нас сьогодні — опери, оперетки чи старовинні романси?
— Опери, — сказав Васильєв, — звичайно, коли не заперечуватиме капітан Сміян.
— Та будь ласка! — вигукнув я. — Я б і собі встряв, та, на жаль, крім народних пісень, нічого не знаю.
— Не скромничай, Сміян, — засміявся Йотков. — А червоно-армійські, стройові? „И по зскадронам бойцы-кавалеристы…“ А пісні з кінофільмів? „Ты ждешь, Лизавета…“
— Ну, хіба що…
— От бачиш. Тут ми з тобою Васильєва заткнемо за пояс. А тепер ми з ним трохи посвистимо вищого класу…
Вони стали, змагаючись, насвистувати арії з опер, про які я ні сном, ні духом не відав, але це не принижувало мене, навпаки, рвало мій дух до тих вершин, на яких ще ніколи не був, але де неодмінно повинен колись стати.
В Дейц ми поїхали втрьох: Попов, Васильєв і я. Для маскування взяли старенький, коров’ячого кольору „адлер“, на якому Коляда мав звичай вирушати в свої спекулянтсько-здобичницькі нальоти, і потихеньку покотили на той бік Рейну, скромно вистоюючи в безкінечній черзі перед мостом, насилу просуваючись по мосту й у запруджених військовими машинами правобережних передмістях. Часу було доволі, і я переповів Васильєву, як ставиться до його перекладацтва підполковник Дурас. У Васильєва від нестримного сміху навіть очі засльозилися.
— Я вже навмисне дратую його тим гладіатором, — сказав він. — Американці, як правило, ніколи не чули про Байрона, зате англійці, почувши знайомі рядки, забувають про всю нудьгу наших щоденних справ і розпочинають зі мною філологічні дискусії. Дурас просто казиться, а вдіяти нічого не може…
— Ти вже хоч цього нашого німця не лякай чимось там з Гете або Гейне, — попросив я.
— Лякати не буду, але, мабуть, доведеться нагадати йому з „Фауста“:
Am Ende hangen wir doch ab
Von Kreaturen, die wir machten
Тобто: Залежим ми, кінець кінцем, від того, що самі створили.
— Коли він стругав ракети, які били по Лондону, то навряд, щоб тепер його терзало каяття. Щось не помічаю я в німців цього почуття. Нічого їсти, нічим топити — це помітно, тут справді страждання, а що в душах?
— Ми можемо не помічати, — зауважив Васильєв. — Зазирнути в душу може тільки друг. А ми хто? Переможці, але не друзі.
— Та воно так. Нас не люблять, а бояться. Погано, коли й цей Шмідт такий.
— Хіба вчені теж бояться? — подав голос Попов.
Васильєв зітхнув.
— На жаль, учені найбеззахисніші перед страхом. Вони покликані оберігати істину і заради цього можуть іти навіть на вчинки, далекі від благородства. Може, найяскравіший приклад — Галілей. Він зрікся перед інквізиторами всіх своїх ідей, тобто вчинив безчесно, зате зберіг ці ідеї. Зігнувся, але не зламався.
— На фронті за таку мораль розстрілювали, — нагадав я. Васильєв розвів руками.
— Фронт скінчився. Зараз мирний час.
— А класова боротьба? — не згодився я.
— В науці класової боротьби немає.
— Як то немає? Вона пронизує все суспільне життя!
— Може, й пронизує, я не знаю. Але науку пронизує тільки прагнення до істини. Хіба те, що ми оце їдемо до вчорашнього фашистського вченого, до нашого ворога, творця, може, найбільшнелюдських знарядь убивства, хіба це не свідчення того, що наука живе зовсім за іншими законами, ніж суспільство взагалі?
Я промовчав. Мені потрібен цей герршмер і вся його паскудна наука для цілей нашого
