Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

мозки й серця учнів. Вони не обіцювали, не вигукували своєї згоди, не присягали, але це видно було по тій збитій в одно густій лаві, по їх рішучій поставі, що вони зуміють постояти за честь своєї гімназії і добре ім'я українського народу. Дарка почула, як по спині пробігло в неї дрібними, мурашковими лапками щось гаряче. Це був сором. Сором, що вона не зможе своїм голосом спричинитися до перемоги. Це ж ганьба — в такий момент не мати голосу!

Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роздав ноти конкурсової пісні.

— Але ж це зовсім легке! — вилетів звідкись оклик.

— Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим! — відповів учитель.

Репетиція того пополудня пройшла в поважному, як ніколи, настрою. Всі старалися уважати, і вчитель не потребував сердитися, ні впоминати в половині такту.

Данко із цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла розпитати його Дарка, як було на тій прогульці!), але сьогодні менше її боліла така неувага з його боку. Думки були зайняті чимось іншим: ішлося про престиж всього українського народу на Буковині!

На розі Головної Дарка вгледіла Івонка у склепінні одної брами. В сердачку, притулений до одвірка, чекав на когось.

Торкнула Лідку за плече.

— Перейдімо на другу сторону вулиці! Там є Рахміструк… не хочу з ним зустрічатись!

Лідка з недовір'ям заглянула Дарці в очі:

— Не вдавай… не вдавай, Дарко… адже це твій хлопець. От, не тріпайся… „бери" Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, бігме, „взявся" за тобою… чого хочеш? Зле тобі колись „докторовою" бути?

Дарка увільнила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Звіддалі чула на собі Івонкові очі.

„Може, колись і Данко вистоюватиме так безнадійно по брамах, — мигнула думка, — тільки не для мене"…

*

На другий день, як би хто підпалив на всіх чотирьох рогах гімназію вісткою про приїзд міністра. Вона оббігла наспіх всі класи, лавки, від учениці до учениці. Термосила за вуха, відчиняла очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, воскрешала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназійного будинку. Вона вивалювала гуртками учениць на коридори: тут ішли наради, зарисовувалися проєкти, виринали способи оборони.

Дарка бачила, як нерухомі очі Оріховської просвердлювали кожний гурток, а вуха, здавалося, видовжувались, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і пов'язати їх в один узол. Вона ані не підтримувала радости учениць, ані не гасила її. Ходила поміж учениці штивна, замкнута в собі, з глибшою, як звичайно, рискою на переніссі. Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту ж мить стало їй ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим відношенням до справи Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) ховалось перед Даркою між цими двома дівчатами, чого Дарка не могла ані догадатись, ані дослідити.

Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок мали знов записатись до хору. Адже українська гімназія мусить виграти! Серед проєктів виринуло цікаве питання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні приходить сопранове соло.

— Ох, Попович, — примліває Гірська з VI-ої, — ти знаєш, що сказала Шнайдер вчора? Вона каже… — це неможливе, але вона так каже! — що я могла б теж те соло взяти.

Очі Гірської вже не питаються, але просять підтвердження цього здогаду.

Дарка не розуміється аж так добре на музиці. Не може передбачити всіх вимог такого репрезентативного соло і тільки спочутливим серцем відповідає:

— Але ж, напевно, будеш ти співати, хто ж би інший?

— Ох, Попович! — і більше нічого, але хіба ж цього мало? Учитель співу подає до відома, що до оркестри, складеної з найкращих музик усіх гімназій, з української піде Ілюк і Данилюк Данко…

Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі зависні: чому тільки два скрипалі з цілої гімназії? Чому тільки ці два?

Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці. Вона захищається перед цією неймовірністю, прищурює очі, але „воно" за заслоною повік перед дійсним світом виростає до казки: міністр звертає увагу на особливого, русявого скрипаля. Хіба ж не будуть відбивати Данкові очі на фоні смаглих облич румунів? Смичок у білих пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім — переїзд із столиці до столиці, бенкети…

Дарка захищається перед цими огненними мріями, вертить головою вліво, то вправо, але це нічого не помагає: добра русалка накладає їй на голову корону з самих самоцвітів. Дарка дивиться в дзеркало: та ж вона Данкова жінка! Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці оці добрі русалки!

IX

Добра русалка таки не в силі відвернути чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що зарисувались були на гімназійному небі на початку самого шкільного року, тепер оживали, вставали і наступом ішли на гімназію… Конференція![35] Конференція! Конференція!

Слово це наганяло стільки страху, що його, на думку Дарки, можна було б заступити словом „татари! татари!".

Учителі, ці самі „кохані професори", що досі тільки читали (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до „гицлів", як засідались з арканом на невинних