Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

і хотів за того пів дня привезти з собою в село пів міста. Так! Треба було за тих кілька годин, від ранішнього до пополудневого поїзду: оббігти кілька разів вгору і вниз сходи в „шульамті", повідвідувати всі українські редакції (це ті вістки з села, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні Гливки, випити чай в українському ресторані в надії, що, може, зустріне там когось з давніх товаришів, потім мамині справи (довгий-довгий список), а при самому кінці — Дарка. Тому, що Дарка була на самому кінці у списку всіх важних справ, для неї залишилося найменше часу.

Татко на тлі чужого середовища і відмінних обставин був зовсім інший від того татуся у Веренчанці. Якийсь несміливий чи, може, тільки робив таке вражіння. Дарка помітила, що тут, де стільки чепурних старших панів, якось занадто виразно світив голим хребтом татків хутряний комір. І капелюха з такими широкими крисами не носить тут ніхто з добре одітих, старших панів. Давніше це відкриття розсмішило б Дарку. Вона не завагалася б жартувала з татком на цю тему. Сьогодні болить її оця таткова бідність. Проте їй анітрохи не соромно за таткову немодність. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це мало яке значення для нього, то вона готова була б узяти його під руку, піти з ним на саму Панську увечері, коли найбільше елеґантних пань і панів проходжується там, і говорити кожному:

— Дивіться… цей немодний пан — це мій татусь… Але я не соромлюсь його… О ні! Хочете, то я поцілую його!

— Прошу дуже-дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю і… Славочку, — передала свій привіт додому. Прощаючись на вулиці, не могла притулитися до татка, тільки погладила рукою витертий комір таткового футра так, якби це було його серце.

Відчула вперше жаль до Славочки, що затримала маму у Веренчанці. Мама теж не має нового футра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може нещасно виглядати. Так, це правда. По зустрічі з мамою завжди якось веселіше жити. Ціле щастя в тому, що після першого (1-го листопада припало в четвер) була репетиція мішаного хору. П'ятниця — це був єдиний день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, переповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до безголов'я і обіцював так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п'ятниці Данка тягнули товариші за собою, а Дарка мусіла задовольнятись товариством Лідки, що плела цілу дорогу ні пришив, ні прилатав. Та, проте, це найбільше очікуваний, вимріяний день в цілому тижні. Було так розкішно стояти собі з вухами, як два вогники, і любуватись думкою, що там десь, за десятками плечей і голів, є хтось невимовно дорогий, що дивиться на ці самі, що і ти, предмети, слухає цих самих голосів, дихає цим самим повітрям. І від цих почувань збиралася вдячність до світа і людей. І вдячність до вчителя Іванківа, що дозволив їй приходити сюди, що зрівняв її з усіма тими, яких доля обдарувала слухом, що хоче з неї „людей" зробити.

Сьогодні вчитель Іванків якийсь інший, як кожної п'ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення поодалік фісгармонії і жде. Та вже міг би починати говорити, бо в класі стало зовсім тихо. Може, більше із здивування до дивної поведінки вчителя, як з пошани до його особи. Відомо, що спів — це не такий предмет, щоб за нього аж поважати вчителя.

Учитель Іванків спирається правою рукою об стіл і каже (незвичайним відгомоном відбиваються його слова):

— Коли я ще був учнем, так, це було в сьомій класі, довелось мені брати соло в шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії Буковиною правив президент так, як у Галичині намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я відспівав свою партію, я зараз відчув, що мій спів зробив вражіння. Мій професор від співу сам прийшов і подякував мені. Тоді хтось із товаришів доніс мені, що зі мною хоче говорити сам президент! Я догадався, що йому подобався мій спів і він хоче сказати мені слово признання. Я хотів, щоб президент якимось чином довідався, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії. І я рішив, навіть якби мене не питали про це, сам розказати президентові, хто я. Я був такий перейнятий цією думкою, що видавалася мені майже зухвалою — заговорити до президента непитаним, що коли президент спитав мене: Wie heisen Sie?[32], я відповів одним душком: Ruthene[33].

Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом і показати, що вона може дати з себе, мені прийшов на думку цей інцидент з моєї молодости. Я ще скажу вам щось таке, що вас, напевно, не тільки порадує, але й наповнить гордістю так само, як і мене: наша гімназія — єдина школа з усіх національних меншин, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки сподобалися панові міністрові, але щоб ми зачарували його красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно в вухах, і щоб він там, у столиці Великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дістались до вух самого його величности короля! Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю це до вас як українець до українців і думаю, що ви зрозумієте мене! На це свято проєктується конкурс одної румунської пісні. Я, ваш професор, кладу вам в обов'язок вийти першими на цьому конкурсі! І те перше місце має здобути не „лічеул патру"[34], як офіційно називається наша гімназія, але „лічеул україньян"! А тепер до праці!

Іванків був схвильований. Захопився власними словами. Захоплення це розлилося теплими хвилями по класі і затопило, здавалося, собою