Виправний день - Чак Паланік

Мати Джамала холоднокровно урвала розповідь.

— Мій син давно марив думкою жити саме в тому домі…

Створіння Барнабас кинуло на нього здивований погляд.

Джамал скоса глянув на маму, підняв одну брову, щоб попередити її.

— Так, — додав він. — У нас у тому місці родинна історія.

Створіння округлило очі і вражено дивилося на нього.

— У вашій фамилії були невольники?

Мати Джамала дала знак роботові, щоб той поновив напої.

— Та щось таке… — зітхнула вона.

Вони провели приємний день. Мати Джамала повела їх на кухню, де генератор м’яса забезпечував смачний ланч. Вона з гордістю пояснила, як ця технологія базується на клітинах Ге-Ла, безсмертних клітинах, що продовжують відтворюватися безкінечно. Їх відкрила темношкіра жінка й використала, щоб змінити ДНК тварин, створюючи маси яловичини, курятини і свинини, які стихійно самоклонувалися. Сам по собі генератор м’яса був великим циліндром м’яса, який повільно крутився під лампами обігріву. Зовні завжди був приємний приготований шар, готовий до того, щоб його зрізали і з’їли. У центрі були клітини, які постійно реплікувалися з допомогою безперервного потоку амінокислот, які туди закачувалися через стрижень у центрі циліндра. Джамалові це нагадувало старий добрий гіросний конус, що обсмажувався на вертикальному грилі, але в цьому випадку конічна суміш безкостого м’яса була живою, сирою й енергійною всередині, але постійно вмираючою і обсмаженою зовні. Аромат п’янив.

Вони спостерігали, як м’ясо повільно обертається. Воно стікало прозорим жиром, що збігав рівчачками по його апетитних боках.

— Справжня благодать, що нам більше не потрібно вбивати тварин, — сказала мати Джамала. Генетично безсмертні клітини в ядрі були як хлібна «закваска», яка увіковічнює себе у правильних умовах. У кожному домі був такий генератор, тож тварини Чорнотопії жили собі в повній безпеці та свободі. Навіть м’ясоїдів годували зі схожих генераторів плоті. Цілком насичені безсмертним м’ясом леви, між тим, лежали з козенятами. Технологія темношкірих створила рай на Землі.

Барнабас спочатку відчував огиду, але одного слинявого укусу вистачило, щоб навернутися.

Мати Джамала низько схилилася до істоти, наче щоб поділитись інтимною таємницею.

— Я сподіваюся, вам удасться переконати мого сина зруйнувати ту стару ферму і зайняти своє чільне місце тут, у місті, — вона виразно глянула на Джамала. Тон був рішучий. — Його зацикленість на тому давньому господарстві зовсім нездорова.

Він із матір’ю неодноразово обговорював це питання. Замість того щоб долучитися до розмови, Джамал повідомив час і наполіг, що Барнабасу треба додому.

Дорогою додому створіння мовчало. Вигляд стількох дивовиж, очевидно, шокував Барнабаса. Він роздивлявся навколо своїми банькатими, стурбованими очима.

Джамал відчував неймовірне співчуття, майже родинний зв’язок з ним.

Важка чорнильна сльоза залишила світлу смугу на його щоці. Він, затинаючись, заговорив:

— Я си пруипускаю, вуи захочите знуищити рудинне місце міс Жу?

Джамал затримав на створінні співчутливий погляд.

— Я обіцяю, — зарікся він, — що, поки ти живеш, те місце залишиться твоїм домом.

Барнабас дивився кудись удалечінь. Десь там на виду повільно виникали знайомі хліви і маєток. На фоні поспішно сідало сонце.

Бінґ підніс бонґ до рота, оглядаючи його довжину, ніби то рушниця. Він підніс запальничку до напакованого ковпака і клацнув нею, ніби натискав на гачок. Вдихнув так глибоко, що аж очі скосилися. З повними легенями закричав:

— Пах! Пах! Пах! — випускаючи дим травки, ніби хмарки пістолетного диму.

Він смикав бонґом у різні боки, ніби розстрілював нові мішені, всередині хлюпав м’ятний шнапс. Побачив останню ціль крізь бонґ і пихнув приглушеним:

— Пах.

Фелікс обома руками схопився за серце і повалився навзнак на контейнер для сміття.

— Поцілив, — прохрипів він, — я мертвий.

Бінґ подав запальничку Феліксу. Він опустив бонґ і перевів увагу на перезарядку ковпака.

— Життя визначає смерть, — зітхнув він. — Ви ніколи не почуваєтеся настільки живими, як коли робите когось мертвим.

Він описав, як то було, в тирі органу законодавства. Улюблена тема Бінґа. Вони сиділи лише вдвох у провулку за багатоквартирним будинком Фелікса.

Смакота кудись пішла. Феліксова мама була вдома, й саме тому він ховався на вулиці, стягуючи хапки з бонґа. Бути наодинці з мамою останніми днями перетворилося на агонію. Вона постійно викликала в нього почуття провини, просячи не оголошувати свої вподобання, почекати хоча б рік, побути ще вдома, не лишати її саму. Та коли він уявляв собі ще один рік у Гомії, ще один пасивний рік, коли доведеться спостерігати, як усі навколо закохуються, а будь-яка пілотка для нього заборонена, у нього дах їхав.

Бінґ передав йому бонґ зі словами:

— Не можу повірити, що ти не гомик.

З Бінґом можна було поділитися. Бінґ — національний герой, вождь першого роду. Він стояв у галереї для глядачів і прикінчив старий режим, де слабаки потурали і брехали, щоб здобувати перемоги в конкурсі популярності, який люди назвали «політикою».

Для Бінґа більше ніщо в житті не зрівняється з Виправним днем. Саме тому він став укурком, бо знав, що ніколи не відчує той же кайф, як від підриву системи його пригноблення.

Фелікс узяв бонґ, глянувши на внутрішню частину передпліччя Бінґа. Там було татуювання, нижче закасаного рукава сорочки. Фелікс запитав:

— Це Енді Воргол?

Бінґ вигнув руку і сам прочитав татуювання.

— Це Талбот, — і запитав: — я тобі розповідав, як познайомився з ним?

Фелікс, тримаючи бонґ губами, промовив:

— Лише якийсь мільйон разів, — слова звучали приглушено в трубці.

Татуювання говорило:

У майбутньому всіх розстріляють протягом п’ятнадцяти хвилин.

— Ага, — сказав Бінґ, — я там був, коли він це говорив.

Він розповідав цю історію так багато разів. Про Талбота, прикутого до крісла шкіряними пасками і скотчем, голого й скривавленого, і який усе одно роздавав накази. Про вождів, кожен з яких домагався аудієнції з ним тижнями перед Виправним днем.

Фелікс видихнув і запитав:

— Які це були відчуття? — і потягнув через бонґ. Шнапс забулькотів, дим із присмаком перечної м’яти наповнив його рот.

Обоє знали, що він має на увазі. І це було неймовірне відчуття. Убивство своїх ворогів давало кращі відчуття, ніж найбільша перемога в лотереї. Відчувалося, що за тобою останнє, останнє слово. Остаточна перемога. Як і було написано в книзі Талбота:

Головний людський стимул — це домінувати й уникати домінування над собою.

І книга швидко додавала:

Будь-хто, хто намагається це заперечити, просто хоче домінувати над вами.

Фелікс тримав дим у легенях і слухав.

— То куди прямуєш? — запитав Бінґ.

Він мав на увазі Білію чи Чорнотопію.