Виправний день - Чак Паланік

Барнабас нерішуче зіп’явся на борт летючої платформи, поки Джамал пояснював. Темношкірим у Африці колеса були ні до чого, бо вони літали. Їм не потрібна була жодна письмова мова, бо вони поєднували свою мудрість, застосовуючи техніку пізнавального злиття. Усю цю мудрість таємно приховали, коли європейці почали захоплювати континент.

Барнабас ухопився за передній край платформи метафорично побілілими кісточками. Потік повітря шелестів його копицею завитого волосся. Транспорт почав підніматися понад деревами, над будинком і сараями.

— Падуньку, мошьпане Дж’мал, — зарепетувало створіння, — Гусподь николи не хтів, жи би ми літали!

Поки вони ширяли над відкритою місцевістю, Джамал розповідав про порядок речей після Виправного дня. Геї та лесбійки, що раніше жили безтурботним і вільним життям, тепер у Гомії, в’ярмлені національною кампанією відтворення. Драконячі сеанси донорства сперми позбавляють більшість чоловіків майже всіх грошей або енергії. А жінки втратили будь-який контроль над своїми правами на репродукцію. Здорові жінки мусять реєструватися, і зрештою їх призивають носити — не зброю — а дітей! Необхідність підтримувати своє населення за допомогою експорту майже не залишила їм часу на садомазохістські витівки чи гомосексуальні рейви під метамфетаміном. Джамал гукав, щоб його було чути крізь вітер:

— Свобода їх ув’язнила!

Жителям Білії не солодше. Якщо раніше вони вирізнялися високими здобутками в науці, тепер її заборонили. Зосередилися на Джеферсонівському сільському господарстві та відновленні білої європейської культури. Великі метрополіси Білії вмить занепали й перетворилися на смертельні зони, куди краще не потикатися, де переміщені метри гуманітарних наук ловлять одне одного задля поживи. Поталанило тим, хто втік у кріпацтво до вождів і на роботу на великих сільськогосподарських володіннях.

Землі Чорнотопії, що виднілися під левітатором, здавалося, не мають ні будинків, ні огорож. Усі шосе, електричні стовпи й інші ознаки людської цивілізації були стерті. На їхніх місцях бродили дикі тварини. Стада вгодованих зебр. Рогаті табуни антилоп гну. Джамал намагався розпізнати вираз обличчя Барнабаса. Плантація Пібоді стояла самотньо, останній династичний маєток із багатьох, що донедавна заповнювали регіон. Створіння могло лише витріщатися, вражено роззявивши рот.

Веселкові кольори, шпилі й куполи міста, наче міраж, з’явилися вдалині. На відміну від Білії, населення Чорнотопії об’єдналось у своїх містах, перетворивши їх на суцільну пишноту, разом з тим дозволяючи більшим ландшафтам обернутися на майже безмежні заповідники. З’явилася і тепер розповсюдилася фауна мами-Африки. Левітатор ніс їх над головами гіпопотамів, що борюкалися в грязюці, та самовдоволених левів. Вони знизилися, щоб краще роздивитися люті зграї гієн. Усе це було раєм, і Джамал відчував виправдану гордість.

Кожна дивовижа, яку білі чоловіки називали казкою, існувала в цій реальності. Міста, до яких вони наблизилися, конкурували з усіма легендами про Атлантиду. Темношкірі відродили всі вогнедуховні та електроекспресивні технології, які довго тримали в таємниці. Їх, священні закони душеметрії, ніколи не застосовували задля збагачення жорстоких імперій білих людей.

Як вождь першого роду, Джамал був бажаним гостем у будь-якому домі.

Левітатор повернув і зробив петлю поміж ефектними різнобарвними хмарочосами. Квітучі лози сповзали з вікон і балконів, наче діамантові прапори. Барнабас витягнув шию, ніби вишукуючи хоч крихту колишньої зіпсованої цивілізації, збудованої білими людьми. З часу Виправного дня минуло всього кілька місяців.

— Мошьпане Дж’мал, — вичавив він з себе, — як?

— Музо-Метрика, — відповів Джамал.

Він пояснив, що гармонійні дари його раси мають набагато глибше застосування, ніж білі люди будь-коли підозрювали. Коли достатня кількість темношкірих гармонійно співають в унісон, сила їхньої спільної пісні перебудовує фізичну матерію. Кожна масивна будівля — це заморожена музика однієї прекрасної пісні. І дійсно, кожен пінакль височів, ніби крещендо.

Джамал направив левітатор у бік якоїсь помітної будівлі. З грандіозним куполом і контрфорсом, вона височіла над менш величними спорудами навколо. На вході робот у лівреї допоміг зійти йому й Барнабасу. Вони пройшли через розкішні кришталеві двері, перетнули шикарний вестибюль, що буяв квітами тропічних рослин, а над головами вільно літали папуги і корели.

Барнабас налякано прошепотів:

— Падуньку, мошьпане, а ту хто туво-во жиє? — шепіт відлунював від склепінчастої стелі й колекції безцінних стародавностей, що наповнювали залу.

Джамал не змушував створіння замовкнути. Йому було шкода згорблене чудовисько, що зіщулювалося від страху й здавалося ще дрібнішим. Барнабас уже давно переріс вік усвідомлення, що він несе повну херню.

За вестибюлем не було нічого, окрім пари дверей, вирізьблених, здавалося, із чистого золота, такого теплого і яскравого. Джамал торкнувся прихованої кнопки, і зазвучав дзвінок. Двері прочинилися всередину, відкриваючи робота, вбраного в смокінг. Теплим, культурним голосом робот озвався:

— Вітаю вас, Джамале. Мати очікує вас?

Робот супроводив їх в освітлену кімнату. У ній панувала приглушена тиша оранжереї. Орхідеї росли просто з витонченого кахлю на стінах, і їхній трепетний цвіт наповнював повітря солодкавим ароматом. Ідучи за жестом робота, Джамал із Барнабасом усілися на дорогі плетені канапи. Вони взяли по високому різнобарвному напою, які приніс робот, убраний у мереживний фартух і капелюшок.

Не встигли вони й розташуватися, як прочинилися ще одні двері й вихор кольорів та ароматів увірвався в кімнату. Вир переливчастої шовкової спідниці відкрив дві ніжки ідеальної форми, що крокували в їхній бік. Заплетена коса блискотіла таїтянськими перлинами і платиновими намистинами.

— Моє сонечко, — промовив єдвабний голос богині. Стрункою королівською ходою вона перетнула кімнату й легко поцілувала Джамала в обидві щоки. Її погляд упав на створіння, витончені риси обличчя викривилися. Від вигляду цього пофарбованого гнома її обличчям пробігли здивування і страх.

Джамал і Барнабас підвелися, щоб привітатися з нею.

Не минуло й миті, а вона вже повернула собі королівську холоднокровність.

— Привіт, — подала мляву руку, пальці якої важніли від діамантових перстнів, а зап’ясток укривали смарагдові браслети. — Я матір Джамала. — Її вираз ніяк не показував попередньої тривоги.

Джамал завжди захоплювався своєю матір’ю. Бідна чи багата, вона завжди залишалася неперевершеною. І коли вона прийняла зморщену вицвілу лапу істоти, його повага зросла до небачених висот. Вона подивилася на нього із занепокоєнням, прихованим під незворушною усмішкою, і єдине, що її видало, це зоровий контакт, який протривав на дещицю довше. Мовчазним кивком вона прикликала робота зі срібною тацею амюз-бушів[200].

— Сподіваюся, вам сподобаються солов’їні язички, — сказала вона.

Робот додав скреготливим, беземоційним голосом:

— Вони на один укус.

Джамал із лагідним задоволенням спостерігав за тим, як створіння вибирає серед делікатесів.

— Мине зувіт Барнабус, — сказало воно й закинуло ласий шматочок собі у вишкірений рот.

Його мати зберігала самовладання, поки істота частувала їх історіями про фермерське життя.

— Тота міс Жу, ту направду пучвара, як на неї гарувати, — вимовляла вона з