Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

простовисним урвищем, а протилежний берег був плаский, низинний. На ньому під поодинокою купою якихось розлогих дерев, мерехтіло полум’ячко багаття та виднілися якість рухомі постаті. Маргариті здалося, що звідти бринить якась веселенька музика. Далі, скільки сягало око, на посрібленій рівнині не було видно жодних прикмет ані житла, ані людей.

Маргарита зіскочила з урвища донизу й хутко опустилася до води. Вода вабила її після повітряних перегонів. Відкинувши від себе щітку, вона розбіглась і кинулася сторч головою у воду. Легке її тіло, немов стріла, вштрикнулося у воду, і стовп води викинуло мало не до самого місяця. Вода виявилася теплою, як у лазні, й, випірнувши з безодні, Маргарита досхочу наплавалася на самоті вночі у цій річці.

Поруч із Маргаритою нікого не було, але трохи далі, за чагарниками чулися сплески й пирхання, там теж хтось купався.

Маргарита вибігла на берег. Тіло її палало після купання. Втоми ніякої вона не чула, й радісно пританцьовувала на вогкій траві. Аж раптом вона перестала танцювати й насторожилася. Пирхання стало ближчати, і з-поза рокитових чагарів виліз якийсь голий товстюх у чорному шовковому циліндрі[275], збитому на потилицю. Стопи його ніг були в мулистій багнюці, так що здавалося, ніби купальник у чорних черевиках. Судячи з того, як він відсапував й гикав, він був добряче на підпитку, що, втім підтвердилося й тим, що річка раптово стала відгонити коньяком.

Узрівши Маргариту, товстюх став придивлятися, а тоді радісно заревів:

— Що таке? Чи її це я бачу? Клодино, та це ж ти, безжурна вдовице?[276] Оце й ти тут? — тут він поліз здороватися.

Маргарита відступила й з гідністю відповіла:

— Та ходи ти ік чортовій матері. Яка я тобі Клодина? Ти гляди, з ким говориш, — і, подумавши мить, вона додала до своєї мови довгу нецензурну лайку. Усе це справило на легковажного товстюха витверезну дію.

— Ой! — тихо вигукнув він і здригнувся. — Даруйте великодушно, ясна королево Марго! Я обізнався. А винуватий коньяк, хай йому грець! — Товстюх опустився на одне коліно, циліндра відніс убік, зробив уклін і залопотів, мішаючи руські вирази з французькими, якусь нісенітницю про криваве весілля свого друга в Парижі Ґессара[277], і про коньяк, і про те, що його гнітить досадна помилка.

— Ти би штани надів, сучий сину, — сказала, лагідніючи, Маргарита.

Товстюх радісно вишкірився, побачивши, що Маргарита не сердиться, і палко повідав, що опинився без штанів у даний момент лише тому, що через забудькуватість залишив їх на річці Єнисеї, де купався передтим, але він негайно ж летить туди, тим паче що це рукою сягнути, а потім, ввіривши себе прихильності та турботі, став відступати задом і задкував, аж поки не послизнувся й догоричерева не впав у воду. Але й падаючи, зберіг на отороченому невеликими бакенбардами обличчі усмішку захвату й відданости.

Маргарита ж пронизливо свиснула, і осідлавши підлетілу щітку, перенеслася над річкою на протилежний берег. Тінь крейдяної гори сюди не сягала, й увесь берег заливав місяць.

Тільки-но Маргарита торкнулася вогкої трави, музика під вербами вдарила гучніше, й веселіше злетів сніп іскор з багаття. Під вітами верб, всіяних ніжними, пухнатими базьками, видними в місяці, сиділи двома рядами гладкоморді жаби і, роздуваючись як ґумові, грали на дерев’яних сопілках бравурного марша. Світні гнилючки висіли на вербних лозинках перед музиками, освітлюючи ноти, на жаб’ячих мордах вигравало бентежливе сяйво від багаття.

Марш виконувався на честь Маргарити. Повітали її дуже врочисто. Прозорі мавки спинили свій хоровод над річкою й замахали Маргариті водоростями, і над безлюдним зеленкуватим берегом простогнали далеко чутні їхні віншування. Нагі відьми, вискочивши з-за верб, вишикувались у ряд і стали присідати й кланятися придворними уклонами. Хтось цапоногий підлетів і припав до руки[278], розкинув на траві шовк, поспитався, чи добре купалася королева, запропонував прилягти й відпочити.

Маргарита так і вчинила. Цапоногий підніс їй келиха з шампанським, вона, випила його, і серце відразу зігрілося. Провідавшись, де є Наталя, вона дістала відповідь, що Наталя вже скупалася й полетіла на своєму кнурові вперед, до Москви, щоб попередити про те, що Маргарита незабаром буде, й допомогти приготувати для неї перевдяг.

Короткий побут Маргарити під вербами покмітився одним епізодом. У повітрі розлігся посвист, і чорне тіло, явно схибивши, шубовснулося у воду. За мить перед Маргаритою постав той самий товстюх-бакенбардист, що так невдало відрекомендувався їй на тому березі. Він встиг, очевидно, злітати на Єнисей, бо був у фрачному вбранні, але мокрий з голови до ніг. Коньяк підвів його удруге: висідаючи він усе-таки вгатив у воду. Та усмішки своєї він не втратив і в цьому скрушному випадку, і був усміхненою Маргаритою допущений до руки.

Потім усі почали збиратися. Мавки дотанцювали свого танка в місячному світлі та розтанули в ньому. Цапоногий шанобливо провідався в Маргарити, на чому вона прибула до річки; дізнавшись, що вона з’явилася верхи на щітці, сказав:

— О, навіщо ж, це незручно, — миттю спорудив з двох сучків якийсь підозрілий телефон і зажадав у когось цієї ж хвилини прислати машину, що й сповнилося, правда, тієї ж хвилини. На острів звалилася булана відкрита машина[279], тільки на шоферському місці сидів не звичайного виду шофер, а чорний довгодзьобий грак[280] у цератовому картузі та в рукавицях із розлійками. Острівець порожнів. У місячному сяйві розтанули відлетілі відьми. Багаття догоряло, й жар затягало сивою золою.

Бакенбардист і цапоногий підсадили Маргариту, й вона опустилася на широке заднє сидіння. Машина зревіла, підскочила й піднялася мало не до самого місяця, острів пропав, пропала річка, Маргарита понеслася до Москви.

Розділ 22

При свічках

Рівний гуркіт машини, що летіла високо над землею, заколисував Маргариту, а місячне світло її приємно зігрівало. Заплющивши очі, вона віддала обличчя вітрові й думала з якоюсь журбою про покинутий нею незнаний берег річки, яку, як вона відчувала, вона ніколи більше не побачить. Після усіх чарів та чудес сьогоднішнього вечора вона вже здогадувалася, до кого саме її везуть, та це не страшило її. Надія на те, що там їй вдасться домогтися повернення свого щастя, зробила її безстрашною. А втім, довго мріяти в машині про це щастя їй не довелося. Чи то грак добре знав своє діло, чи машина була добра, та тільки небавом Маргарита, розплющивши очі, побачила під собою не лісову темряву, а тремтливе озеро московських вогнів. Чорний птах-шофер на ходу відкрутив праве переднє колесо, а тоді посадив машину на якомусь геть безлюдному цвинтарі в районі Дорогомилова