Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Гелло, пора, — сказав Волянд, і Гелла зникла з кімнати. — Нога розболілася, а тут цей баль, — казав далі Волянд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Маргарита.

Волянд проникливо поглянув на неї і підсунув до неї коліно.

Гаряча, як лава, рідота обпікала руки, але Маргарита, не зморщившись, намагаючись не завдати болю, втирала її в коліно.

— Наближені твердять, що це ревматизм, — казав Волянд, не зводячи очей з Маргарити, — та я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишено мені на згадку однією чарівною відьмою, з якою я близько спізнався[292] тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року в Брокенських горах, на Чортовій катедрі[293].

— Ах, чи може таке бути! — сказала Маргарита.

— Дурниці! Років за триста це минеться. Мені порадили чимало ліків, та я за давньою звичкою додержуюся бабусиних засобів. Дивовижні трави зоставила мені у спадок погана старенька, моя бабуся! До речі, чи ви не слабуєте на що? Може маєте яку печаль, що труїть душу, журбу?

— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумиця Маргарита, — а тепер, коли я в вас, я почуваюся зовсім добре.

— Кров — велике діло, — не знати до чого весело сказав Волянд і додав: — Я бачу, вас цікавить мій глобус.

— О так, ніколи не бачила такої штуки.

Ловка штучка. Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей з радіо. Повідомляють про них завжди якісь дівчата, які невиразно вимовляють назви місцевостей. Крім того, що третя з них трохи недорікувата, начебто таких навмисне набирають. Мій глобус набагато зручніший, тим більше, що події мені треба знати достеменно. Ось, наприклад, бачите цей клапоть землі, бік якого омиває океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там розпочалася війна[294]. Якщо ви наблизите очі, то побачите й деталі.

Маргарита нахилилася до глобуса й побачила, що квадратик землі розширився, розписався на різні кольори й перетворився ніби на рельєфну мапу. А потім вона побачила й стрічечку річки, і якусь оселю край неї. Будиночок, що був розміром з горошину, розрісся й став завбільшки з пачку сірників. Раптом і беззвучно дах цього будинку злетів угору разом з клубком чорного диму, а мури обвалилися, так що від двоповерхової коробочки нічого не зосталося, крім купки, з якої клубочився дим. Ще наблизивши своє око, Маргарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, що лежала на землі, а поруч неї в калюжі крови з розкинутими руками маленьку дитину.

— От і все, — всміхаючись, сказав Волянд, — дитя не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна[295].

— Не хотіла б я бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, — сказала Маргарита, — на чиєму він боці?

— Що більше розмовляю з вами, — люб’язно озвався Волянд, — то більше переконуюся в тому, що ви дуже розумні. Я заспокою вас. Він на рідкість безпристрасний і нарівно спочуває обом сторонам, що стинаються. Внаслідок цього й результати для обох сторін бувають однакові. Абадонно! — неголосно гукнув Волянд, і тут із стіни з’явилася постать якоїсь худої людини в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Маргариту таке дуже враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася лицем у ногу Волянда. — Та годі вам! — крикнув Волянд, — Які ж вони нервові, ті сучасні люди! — Він з розмаху ляснув Маргариту по спині, так що її тілом аж пройшов дзвін. — Таж ви бачите, що він в окулярах. Крім того, ніколи не було випадку, щоб Абадонна з’явився перед кимось передчасно. Та й, нарешті, я тут. Ви у мене в гостині. Я просто хотів вам показати.

Абадонна стояв нерухомо.

— А можна, щоб він зняв окуляри на секунду? — спитала Маргарита, тулячись до Волянда й здригаючись, але вже з цікавости.

— А от цього не можна, — серйозно відповів Волянд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Ти що хочеш сказати, Азазелло?

— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. В нас двоє сторонніх: красуня, яка скиглить та благає, щоб її залишили при господині, і крім того, з нею, прошу вибачення, її кнур.

— Дивно поводяться красуні, — зазначив Волянд.

— Це Наталя, Наталя! — вигукнула Маргарита.

— Ну, залишити при господині. А кнура — до кухарів.

— Зарізати? — злякано скрикнула Маргарита. — Згляньтеся, мессіре, це Микола Іванович, нижній мешканець. Тут непорозуміння, вона, бачте, мазнула його кремом…

— Та даруйте, — сказав Волянд, — якого дідька й хто стане його різати? Хай посидить разом з кухарями, та й годі! Не можу ж я, погодьтеся, пустити його до бальної залі!

— Ще б пак… — додав Азазелло й доповів: — Доходить північ, мессіре.

— А, добре. — Волянд звернувся до Маргарити: — Ну ж бо, прошу вас… Заздалегідь вдячний вам. Не губіться й нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, бо розімлієте й вам буде тяжко. Пора!

Маргарита підвелася з килимка, й тоді у дверях постав Коров’єв.

Розділ 23

Великий баль в сатани[296]

Бралося до півночі, довелось квапитися. Маргарита тьмяно бачила навколишнє. Запам’яталися свічки та самоцвітний якийсь басейн. Коли Маргарита стала на дно цього басейну, Гелла та Наталя, яка їй помагала, обдали її якоюсь гарячою, густою й червоною рідиною. Маргарита почула солоний посмак на вустах і збагнула, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, ясно-рожевою, і Маргариті запаморочилася голова від трояндової олії. Потім Маргариту кинули на кришталеве ложе й до блиску стали розтирати якимось великим зеленим листям. Тут увірвався кіт і став помагати. Він примостився навпочіпки біля ніг Маргарити й став натирати їй ступні з таким виглядом, немов чистив чоботи на вулиці.

Маргарита не пам’ятає, хто зшив їй з пелюсток блідої троянди патинки і як ці патинки самі собою застібнулися золотими клямрами. Якась сила піднесла Маргариту й поставила перед дзеркалом, і у волоссі їй сяйнув королівський діямантовий вінець. Звідкись з’явився Коров’єв і повісив на груди Маргариті тяжке в овальній рамі зображення чорного пуделя[297]. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки став муляти шию, зображення тягнуло її зігнутися. Та дещо винагородило Маргариту за ті незручности, що їх спричиняв ланцюг з чорним пуделем. Це — та шанобливість, яку стали виявляти до неї Коров’єв та Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — бурмотів Коров’єв біля дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба… Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Серед гостей будуть різні, ох, дуже різні, та нікому, королево Марго, жодної переваги! Як хто й не сподобається… я розумію, що ви, певна річ, не викажете цього на своєму обличчі…