Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Маргарита летіла беззвучно, дуже поволі й невисоко, десь на рівні другого поверху. Та й при повільному льоті, при самому виході на сліпучо освітлений Арбат, вона трохи схибила й плечем вдарилася об якийсь освітлений диск, на якому була намальована стріла. Це розсердило Маргариту. Вона осадила слухняну щітку, відлетіла убік, а потім, кинувшись на диск несподівано, кінцем щітки розтрощила його на друзки. Посипались із гуркотом уламки, перехожі засахалися, десь засюрчали, а Маргарита, зробивши цей непотрібний вчинок, розсміялася. «На Арбаті треба б бути ще обачнішою, — подумала Маргарита, — тут стільки наплутано всілякого, що й не розібратися». Вона стала пірнати між дротами. Під Маргаритою пливли дахи тролейбусів, автобусів та легкових авт, а тротуарами, як здавалося згори Маргариті, пливли річки кепок. Від цих річок відділялися ручаї та вливалися у вогняні пащі нічних магазинів.

«Ет, яке місиво! — сердито подумала Маргарита. — Тут і поворухнутися ніяк». Вона перетнула Арбат, піднялася вище, до четвертих поверхів, і пропливла побіч сліпуче сяючих трубок на наріжному будинку театру до вузького провулку з високими кам’яницями. Усі вікна в них були порозчинені, і всюди у вікнах чулася радіомузика. З цікавости Маргарита зазирнула до одного з них. Побачила кухню. Два примуси ревли на плиті, коло них стояли дві жінки з ложками в руках та перелаювались.

— Світло треба гасити за собою у вбиральні, от що я вам скажу, Пелагіє Петрівно, — казала та жінка, перед якою була каструля з якимось їдлом, від якої бурхала пара, — бо ми на виселення на вас подамо!

— Самі ви гарні, — відповідала друга.

— Обидві ви гарні, — звучно сказала Маргарита, перевалюючись через підвіконня до кухні. Обидві сварухи обернулися на голос і завмерли з брудними ложками в руках. Маргарита обережно простягнула руку між ними, крутнула крани в обох примусах і згасила їх. Жінки охнули й пороззявляли роти. Та Маргариті вже наскучило в кухні й вона вилетіла до провулка.

У кінці його її увагу привернуло помпезне громадище восьмиповерхового, видно, щойно зведеного будинку. Маргарита пішла донизу і, приземлившись, побачила, що фасад будинку викладений чорним мармуром, що двері широкі, що за шибками їхніми видно кашкет із золотим галунцем та ґудзики швайцара, і що над дверима золотом виведено напис «Будинок Драмліту».

Маргарита мружилася на напис, міркуючи, що б воно мало означати, оте слово «Драмліт». Узявши щітку під пахву, Маргарита увійшла до під’їзду, штовхнувши дверима здивованого швайцара, і побачила поряд із ліфтом чорну величезну дошку, а на ній виписані білими літерами номери квартир та прізвища мешканців. Напис, що вінчав дошку, «Будинок Драматурга та Літерата»[270], змусив Маргариту видати хижий придушений вигук. Піднявшись у повітрі вище, вона жадібно стала читати прізвища: Хустов, Двубратський, Квант, Бескудников, Латунський…

— Латунський! — завищала Маргарита. — Латунський! Та це ж він… Це він погубив майстра.

Швайцар при дверях, викотивши очі та аж підскакуючи зі здуміння, глипав на дошку, силячись второпати таке диво: чого це раптом завищав список мешканців.

А Маргарита тим часом вже підбивалася рвучко угору сходами, повторюючи в якомусь захваті:

— Латунський — вісімдесят чотири! Латунський — вісімдесят чотири…

Ось наліво — 82, направо — 83, ще вище наліво — 84. Тут. Осьде й картка — «О. Латунський».

Маргарита зіскочила зі щітки, і розгарячені її підошви приємно охолодила кам’яна підлога. Маргарита подзвонила раз, другий. Та ніхто не відчиняв. Маргарита почала дужче тиснути на ґудзика й сама чула безупинне дзеленчання, що зчинилося в квартирі Латунського. Так, до скону має бути вдячним покійному Берліозові мешканець квартири № 84 у восьмому поверсі за те, що голова МАССОЛІТу потрапив під трамвай, і за те, що жалобне засідання призначили саме на цей вечір. Під щасливою зорею народився критик Латунський. Вона врятувала його від зустрічі з Маргаритою, яка стала відьмою цієї п’ятниці!

Ніхто не відчиняв. Тоді з усього маху Маргарита майнула додолу, відлічуючи поверхи, долетіла донизу, вирвалася на вулицю і, дивлячись угору, відлічила та перевірила поверхи знадвору, міркуючи, які саме вікна квартири Латунського. Безсумнівно, це були п’ять темних вікон на розі будинку, у восьмому поверсі. Упевнившись у цьому, Маргарита знялася в повітря й за кілька секунд крізь розчинене вікно входила до неосвітленої кімнати, в якій сріблилася лише вузенька стежка від місяця. По ній пробігла Маргарита, намацала вимикача. За хвилину уся квартира була освітлена. Щітка стояла в кутку. Упевнившись, що вдома нікого немає, Маргарита відчинила двері на сходи, і перевірила, чи тут картка. Картка була на місці, Маргарита потрапила туди, куди було треба.

Так, кажуть, що й дотепер критик Латунський полотніє, згадуючи цей моторошний вечір, і дотепер побожно вимовляє ім’я Берліоза. Зовсім не відомо, яким темним та гидким злодіянням ознаменувався б цей вечір, — по поверненні з кухні Маргарити в руках їй опинився тяжкий молоток.

Гола й невидима літуня стримувала й умовляла себе, руки їй тремтіли з нетерпіння. Ретельно примірившись, Маргарита вдарила по клявішах рояля, й усією квартирою пронісся перший жалісний лемент. Оскаженіло кричав ні в чому не винний беккерівський кабінетний інструмент. Клявіші в ньому провалювалися, кістяні накладки летіли на всі боки. Інструмент гучав, вив, харчав, дзвонив. Із звуком револьверного пострілу луснула під ударом молотка верхня полірована дека. Тяжко дихаючи, Маргарита шматувала й м’яла молотком струни. Нарешті, втомившись, відвалилася, бухнулася в крісло, щоб звести подих.

У ванні страшно гучала вода і в кухні так само. «Здається, вже полилося на підлогу», — подумала Маргарита й додала вголос:

— Однак розсиджуватись ніяк.

З кухні в коридор вже струменів потік. Хльопаючи босими ногами у воді, Маргарита відрами носила з кухні воду в кабінет критика й виливала її в шухляди письмового столу. Потім, розтрощивши молотком дверцята шафи в тому ж кабінеті, кинулася до спальні. Розбивши дзеркальну шафу, вона витягла з неї костюм критика й втопила його у ванні. Повну чорнильницю чорнила, узяту в кабінеті, вона вилила у пишно спушене двоспальне ліжко в спальні. Руйнація, яку вона чинила, давала їй жагучої насолоди, та водночас їй усе здавалося, що наслідки виходять якісь мізерні. Тому вона стала діяти якпопадя. Вона трощила вазони з фікусами в тій кімнаті, де був рояль. Не докінчивши цього, верталася до спальні, і кухняним ножем кремсала простирадла, трощила засклені фотографії. Втоми вона не чула, й тільки піт котився по ній цівками.