Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Увечері Томмі сидів на ліжку, міркуючи, хто втягнув його в цю халепу і за що він опинився в такому місці. Усі ці бали, правила й зони були йому по цимбалах. Він збирався вшитися звідсіля за першої слушної нагоди. Томмі не знав, де тут вихід, адже при в’їзді на територію виправного закладу на сцені був не він. Однак він не зауважив ані мурів, ані колючого дроту по периметру — тільки ліс. Дати звідси драла буде раз плюнути.
Коли Томмі проминав їдальню, до його ніздрів долетіли апетитні пахощі. Втікати натщесерце? Нема дурних!
Серед новачків у Зоні-1 був дрібний хлопчина в окулярах, якому на вигляд було не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Томмі помітив його ще в черзі за спальним причандаллям і подумав, що такого, либонь, будь-яким вітерцем здмухне. Хлопчик аж вгинався під вагою матраца й постільної білизни. Раптом якийсь патлатий здоровань із м’язами, мов у штангіста, зробив йому підсічку. Малий спритно піднявся з підлоги й у відповідь так буцнув здорованя головою в живіт, що той нерухомо звалився. Кремезний мугир сторопіло вирячився на курдуплика, який стояв над ним, стиснувши дрібні кулачки.
— Ти догрався, вилупку миршавий, — процідив він. — Гей!
— Запхни те «гей» собі в дупу! — відгукнувся хлопчина.
— Гей, охолонь! — гаркнув здоровань, піднімаючись і обтріпуючись.
У малого в очах бриніли сльози.
— Ну ж бо, бийся, тупе одоробло!
— Гей, охолонь у ліжку!
Інший хлопець, кістлявий, але вищий і на два-три роки старший за малого, відтягнув його геть.
— Облиш його, Тоні, — сказав він. — Ти вже й так втратив два бали. Та ще й дві години доведеться скніти в ліжку.
Тоні опанував себе й підняв матрац.
— Нічого, Ґорді. Мені однаково їсти не хотілось.
У їдальні Томмі жував мовчки. Харчі були те що треба, проте це місце почало його непокоїти. Якщо старші тут могли безкарно причепитися до будь-кого й забрати бали, то йому слід бути вкрай обачним і не лізти на рожен.
Повернувшись до гуртожитку, Томмі виявив, що вони з худим хлопцем на ім’я Ґорді спатимуть на сусідніх ліжках. Цей Ґорді приніс частину своєї вечері куценькому товаришеві. Вони сиділи і про щось балакали.
Томмі опустився на ліжко й потай за ними спостерігав. Він знав, що їсти в гуртожитку заборонено. Зненацька краєм ока він помітив, що на порозі з’явився той самий м’язистий хлоп.
— Шухер, — прошепотів Томмі. — Преться той дебелий мерзотник.
Малий, якого звали Тоні, притьмом засунув тарілку під ліжко і прийняв невимушену позу. Переконавшись у тому, що все гаразд і покараний не вставав із ліжка, здоровань пішов.
— Дякую, — сказав малий. — Я — Тоні Віто. А тебе як звуть?
Томмі подивився йому в очі.
— Можеш називати мене Біллі Мілліганом.
— А ось це — Ґорді Кейн, — вказав Тоні на кістлявого хлопця. — Він тут за торгівлю травичкою. А тебе за що загребли?
— За зґвалтування, — відповів Томмі. — Але я цього не робив.
З того, як вони вишкірились, він зрозумів, що хлопці не повірили. Що ж, чхати він на це хотів.
— А як звуть оте вайло, що до тебе присікалось? — запитав він.
— Джордан. Він із Зони-4.
— Ми з ним поквитаємося, — пообіцяв Томмі.
* * *
Томмі був на сцені майже весь час. Коли приїздила мати Біллі, він спілкувався з нею. Ця жінка подобалась Томмі, і йому було її шкода. Коли вона повідомила, що розлучилась із Чалмером, Томмі втішився.
— Він і мене кривдив, — сказав він.
— Я знаю, Біллі. Чомусь він завжди мав на тебе зуб. Але що мені було робити? Мені потрібен був дах над головою. Троє своїх дітей та ще й Чалла, котра теж мені мов рідна. Хай там як, а Чалмера більше немає. Будь хорошим хлопчиком і виконуй усе, що тобі тут велять, і скоро ти зможеш повернутись додому.
Томмі дивився, як Дороті йде, і думав, що вона — найвродливіша мати на світі. Прикро, що він їй не син. Він замислився про свою власну матір. Цікаво, якою вона була на вдачу і на обличчя?
(2)
Дін Г’юз, молодий завідувач розважальною програмою, помітив, що Мілліган тільки те й робить, що лежить і читає або витріщається скляним поглядом у простір, наче в трансі. Одного дня Г’юз сам підійшов до хлопця.
— Ти тут застряг, — почав він. — То отримай із цього якомога більше користі. Вище носа! Знайди собі справу до душі. Чим ти любиш займатися?
— Живописом, — озвався Аллен.
Наступного тижня Дін Г’юз придбав за власний кошт фарби, пензлі й полотно для Міллігана.
— Намалювати для вас що-небудь? — запитав Аллен, встановлюючи полотно сторчма на столі. — Чого б вам хотілося?
— Намалюй занедбаний сарай, — відповів Г’юз. — Із вибитими вікнами. Поруч зі старезного дерева звисає на линві гойдалка з шини. Поблизу в’ється розбита сільська дорога. І ще зроби так, аби здавалося, ніби щойно пройшла злива.
Аллен працював увесь день і цілу ніч і закінчив картину. Вранці він віддав роботу Г’юзу.
— Ого! Та це ж краса, — вразився той. — Ти міг би заробляти малюванням грубі гроші.
— Було б добре, — відповів Аллен, — бо малювати я люблю.
Г’юз розумів, що доведеться докласти зусиль, аби розворушити Міллігана й подолати його апатію. Одного суботнього ранку він узяв хлопця до парку Блу-Рок. Г’юз наглядав за ним, доки Мілліган малював. Люди підходили помилуватись на те, як він працює, і Г’юз продав декілька робіт юнака. Наступного дня він знову повів Міллігана до парку, і до недільного вечора вони вторгували за картини чотири сотні доларів.
У понеділок уранці директор колонії викликав Г’юза до свого кабінету й повідомив, що, позаяк Мілліган перебуває на утриманні держави, він не має права продавати живопис. Доведеться знайти покупців, повернути їм гроші й забрати назад полотна.
Г’юз, який не знав про цю заборону, погодився відшкодувати покупцям гроші. Перед тим як вийти за двері, він поцікавився:
— А звідки ви дізнались про торгівлю картинами?
— До нас без кінця надзвонюють люди, яким кортить придбати роботи Міллігана, — зітхнув директор.
Квітень швидко промайнув. Щойно надворі потеплішало, Крістін почала бавитись у саду. Девід ганявся за метеликами. Рейджен займався у спортзалі. Денні, котрий і досі боявся виходити на природу через те, що його колись закопали живцем, залишався в приміщенні