Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Два дні він вивчав місто. Поплив поромом на Стейтен-Айленд, потім побував біля статуї Свободи, а тоді, взявши Бетері-парк за відправну точку, почав гуляти вузенькими вуличками, що відгалужувалися від Волл-стрит, і дійшов аж до Ґринвіч-Віллідж. Він попоїв у ресторанчику з грецькою кухнею і влаштувався на нічліг у дешевому готелі. Наступного дня Філіп вирушив на ріг П’ятої авеню й Тридцять четвертої вулиці і, задерши голову, помилувався на Емпайр-стейт-білдинг. Приєднавшись до екскурсії, він піднявся на верхівку хмарочоса і став роздивлятися місто.
— А в якому напрямку Бруклін? — запитав Філіп у дівчини-гіда.
— Онде, — показала вона. — Бачите оті три мости? То Вільямсбурзький, Мангеттенський і Бруклінський мости.
— Туди мені й тре’, — мовив юнак.
Він спустився на ліфті вниз, упіймав таксі й кинув водієві:
— До Бруклінського мосту.
— До Бруклінського мосту? — перепитав той.
— Я, здається, ясно сказав, — буркнув Філіп, закидаючи до салону спортивну сумку.
— Збираєтеся з нього стрибати чи, може, купити бажаєте? — пожартував водій.
— Стули хліборізку, приятелю. Газуй і прибережи свої гівняні жарти для нетутешніх.
Таксист висадив Філіпа біля мосту, і той почав його переходити. Свіжий вітерець приємно холодив обличчя. На середині мосту хлопець зупинився й поглянув униз. Стільки води! Це було гарно до нестями. Зненацька Філіп геть розкис. Із якоїсь незрозумілої причини його просто посеред мосту пройняв такий смуток, що хлопець не міг ані кроку вперед ступити. Закинувши сумку на плече, він розвернувся і почвалав назад до Мангеттена.
На душі у Філіпа ставало дедалі гірше. Ось він прибув до Нью-Йорка, а втіхи з того ніякої. Йому конче необхідно було щось побачити, побувати в якомусь місці, одначе він не знав, ані що його надить, ані де це шукати. Він ускочив до першого-ліпшого автобуса, доїхав до кінцевої зупинки, там пересів на інший автобус, а згодом і на ще один, придивляючись у вікно до людей і будинків, не уявляючи, куди їде і що сподівається знайти.
Він зійшов біля якогось торговельного центру і знічев’я там поблукав. Посередині торговельного центру був фонтан, куди люди кидали дріб’язок, загадуючи бажання. Філіп укинув у воду пару монет. Він саме збирався жбурнути туди ще й третього четвертака, аж раптом відчув, що хтось торсає його за рукав. Маленьке чорношкіре хлоп’я дивилося на нього знизу вгору великими благальними очима.
— Ох, трясця, — бовкнув Філіп, кидаючи монету малому. Той широко посміхнувся й почимчикував геть.
Філіп підняв сумку. Депресія почала вгризатися в його нутро, завдаючи такого болю, що хлопець на мить закляк, а потім здригнувся всім тілом і зійшов зі сцени.
Девід заточився під вагою сумки і впустив її додолу. Для хлопчини, якому ще й дев’яти не було, вона виявилася заважкою. Він волоком потягнув сумку за собою, розглядаючи вітрини й намагаючись збагнути, що це за місце і як він сюди потрапив. Девід присів на лавку, роззирнувся навкруги й побачив, що неподалік граються діти. Якби ж то він міг погратися з ними… Врешті-решт Девід підвівся, почав було знову волокти за собою сумку, проте вона була така важелезна, що він просто покинув її там і пішов собі.
Він забрів до крамниці армії і флоту, де його увагу привернули рації та сирени. Взявши до рук чималу пластикову кулю, Девід тицьнув якусь кнопку. Заревіла сирена, і всередині кулі заблимало червоне світло. З переляку Девід кинув кулю і дременув. Зовні він налетів на притулений до стіни велосипед торговця морозивом і розпоров собі лікоть, але, не спиняючись, полопотів далі.
Побачивши, що за ним ніхто не женеться, Девід перейшов на крок і побрів містом, думаючи, як тепер знайти дорогу додому. Дороті вже, певно, непокоїться, де це його носить. До того ж він страшенно зголоднів. Йому схотілося морозива. Девід вирішив, що запитає дорогу в першого зустрічного поліцейського. Артур завжди повторював, що, заблукавши, слід звертатися по допомогу до «боббі»[17].
Аллен вийшов на сцену, кліпаючи очима.
Він купив у вуличного торговця морозиво на паличці й почав його розгортати, крокуючи вулицею, аж раптом побачив, що за ним спостерігає маленька замурзана дівчинка.
— А хай йому грець, — зронив Аллен, простягаючи дитині морозиво. Його завжди розчулювала малеча, а надто та, що дивилась на нього великими голодними очима.
Він повернувся до рундука з морозивом.
— Мені ще одну порцію.
— А ти, приятелю, нівроку зголоднів, еге?
— Краще припни язика і дай морозиво.
Ласуючи на ходу морозивом, Аллен вирішив, що треба зав’язувати з надмірною співчутливістю до дітей. Який із нього пройдисвіт і маніпулятор, якщо будь-яке маля може з нього мотузки вити?
Він трохи погуляв, роздивляючись колосальні будівлі на вулицях Чикаго (як він щиро вважав), а тоді сів на автобус до середмістя. Аллен знав, що сьогодні їхати до аеропорту О’Хара вже пізно. Доведеться заночувати тут, у Чикаго, й вилетіти до Колумбуса вже завтра вранці.
Зненацька йому в око впало електронне табло на одній із будівель. На табло мерехтів напис: «5 травня, температура 20 °C». П’яте травня? Аллен витягнув із кишені портмоне і проглянув його вміст. Майже п’ятсот доларів вихідної допомоги. Посвідка про те, що його комісували, датована першим травня. Квиток на літак із Чикаго до Колумбуса, дата вильоту — також 1 травня. Що за чортівня? Виходить, він уже чотири дні вештається по Чикаго, навіть не усвідомлюючи цього! І куди поділася його сумка з речами? У шлунку в Аллена було порожнісінько. Він подивився на свій парадний синій мундир. Той був заяложений. На ліктях зяяли проріхи. На лівій руці в Аллена була невеличка подряпина.
Що ж, гаразд. Він поїсть, виспиться і вранці полетить до Колумбуса. Хлопець купив двійко гамбургерів, знайшов дешеву нічліжку й заплатив дев’ять доларів за кімнату.
Наступного ранку він зловив таксі й попросив водія відвезти його до аеропорту.
— До «ЛаҐвардії»?
Аллен похитав головою. Треба ж таке. Він і не знав, що в Чикаго є аеропорт під назвою «ЛаҐвардія».
— Ні, мені до іншого. До головного.
Дорогою до аеропорту Аллен намагався збагнути, що з ним трапилось. Він заплющив очі і спробував подумки викликати Артура, та всі зусилля виявилися марними. Із Рейдженом теж не вдалося встановити зв’язок. Отже, зрозумів Аллен, знову почалися буремні часи.
Діставшись терміналу, юнак підійшов до стійки «Юнайтед Ейрлайнз» і простягнув свій квиток.
— Коли можна буде звідсіля вилетіти? — запитав він.
Дівчина за