Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Це природно, Рейджене. Згадай, як було у шпиталі чи в колонії для неповнолітніх. Вивчаєш імена тих декількох людей, які з тобою мешкають. Знаєш також, що поруч є багато інших. Проте навіть у зовнішньому світі люди часто не спілкуються між собою, хоч і живуть зовсім близько. Я переповім кожному з наших усе, що їм треба знати.

— Я сильний, але ти володієш інформатсією, шчо теж дає тобі велику силу, — проказав Рейджен, мовби міркуючи вголос.

— І тому я завжди втираю тобі носа в шахах, — задоволено кивнув Артур.

Артур по черзі поговорив із усіма членами «сім’ї», пояснюючи, що від них вимагатиметься. Кожен, хто хотів бувати на сцені, мав не лише дотримуватися загальних правил поведінки, а й виконувати додаткові обов’язки.

Трирічна Крістін, котра ніколи не дорослішала, часто-густо ставила інших у незручне становище. Та завдяки наполегливості Рейджена всі зійшлись на тому, що, оскільки вона з’явилась на світ найпершою і була в «сім’ї» маленькою мазункою, її ніколи не запишуть у небажані персони. Крістін може навіть виявитися корисною: іноді важливо, щоб на сцені був той, хто не розуміє, що діється, і не плескатиме язиком. Але навіть від Крістін очікувалась певна робота над собою. З допомогою Артура вона повинна була навчитися читати й писати, намагаючись побороти дислексію.

Томмі мав далі вивчати електроніку, а також поглиблювати знання з механіки. Попри те що він умів відмикати різноманітні замки й навіть зламувати сейфи, ці здібності йому дозволялось використовувати лише з однією метою: не вдиратись, а втікати. Томмі не мав права ставати крадієм або спільником у пограбуваннях. У вільний час він повинен був грати на саксофоні та відточувати свою майстерність у пейзажному живописі. Також Томмі мав стежити за своєю поведінкою і не грубіянити людям, якщо тільки цього не вимагатимуть обставини.

Рейджен повинен був записатись на карате і дзюдо, а також почати бігати вранці, щоб тримати себе в гарній фізичній формі. Він збирався під керівництвом Артура навчитись контролювати рівень адреналіну в крові, щоб у напруженій чи небезпечній ситуації мати змогу сконцентрувати всю свою енергію. До того ж він мав продовжувати вправи з холодною зброєю, а з наступної зарплатні було вирішено придбати пістолет, аби Рейджен учився стріляти по мішенях.

Аллен повинен був розвивати красномовність, а крім того, зосередитись на портретистиці. Щоб зняти зайве емоційне напруження, він збирався спробувати себе у грі на ударних. Загалом, він мав представляти «сім’ю» в усіх контактах зі сторонніми, де потрібен був хтось із добре підвішеним язиком. Оскільки Аллен був найбільш товариським на вдачу, важливо було, щоб він часто виходив у зовнішній світ і спілкувався з людьми.

Адалана могла далі писати вірші. Також вона повинна була вдосконалювати свої кухарські здібності, які стануть у пригоді, коли «сім’я» винайматиме окреме помешкання.

Денні мав працювати над натюрмортами, а ще опанувати аерограф. Як підліток він повинен був також дбати про дітлашню.

Артур планував присвятити себе науковій роботі, особливо в царині медицини. Він уже виписав поштою курс із основ клінічної гематології. До того ж він збирався знайти застосування своєму логічному мисленню і вмінню чітко аргументувати свою думку, взявшись вивчати право.

Усіх інших членів «сім’ї» теж попередили, щоб вони кожну мить проводили за самоосвітою та самовдосконаленням. Вони не повинні сидіти склавши руки, наставляв Артур, не повинні гаяти час і допускати, щоб розум закисав. Кожен із них повинен рухатись до своєї особистої мети, але при цьому всі вони мають бути всебічно освіченими, інтелігентними людьми. Їм слід віддавати теоретичним заняттям той час, який вони проводять поза сценою, і сумлінно працювати над практикою, коли приходить їхня черга контролювати свідомість.

Дітям суворо заборонялось водити автомобіль. Якщо хтось із них вийде на сцену й усвідомить, що сидить за кермом, то він повинен буде перелізти на пасажирське сидіння і зачекати на появу когось із дорослих членів «сім’ї», які й поведуть авто.

Інші погодились, що Артур усе продумав до найменших дрібниць.

Семюель читав Старий Заповіт, їв тільки кошерне й полюбляв різьбити скульптури з пісковику й дерева. 27 вересня, на Рош Гашана, чи то пак юдейський Новий рік, Семюель вийшов на сцену, щоб помолитися за батька Біллі, котрий також був євреєм.

Семюель знав, що Артур встановив табу на торгівлю чужими полотнами, проте одного разу йому конче знадобились гроші, а нікого з членів «сім’ї», які могли б йому щось пояснити чи порадити, не було поруч. І тоді юнак продав картину в стилі ню, підписану Алленом. Вигляд оголеного тіла ображав релігійні почуття Семюеля, і він не хотів, щоб ця картина муляла йому очі.

— Це не мій витвір, — сказав він покупцеві, — та я добре знайомий із художником.

Згодом хлопець продав пейзаж, який намалював Томмі. На полотні був зображений якийсь хлів, і вся робота просто-таки просякла почуттям страху.

Дізнавшись про Семюелеві вибрики, Артур страшенно обурився. Семюель повинен був розуміти, що продає полотна, які надзвичайно багато означають для їхніх творців. Ті картини були глибоко інтимними й ніколи не призначалися для чужих очей. Артур звелів Томмі знайти улюблену скульптуру Семюеля — гіпсову Венеру, закутану в складчасті шати й оточену купідонами.

— Знищ її, — наказав Артур.

Томмі виніс Венеру на заднє подвір’я й розгатив на друзки молотком.

— За свій тяжкий переступ — торгівлю чужими витворами мистецтва — Семюель негайно переходить до розряду небажаних персон. Йому віднині й навіки забороняється виходити на сцену, — проголосив Артур.

Семюель почав сперечатися. Він сказав Артурові, що його не можна спроваджувати, бо ж він єдиний з усіх вірує в Бога.

— Бог — це вигадка тих, кого лякає невідомість, — відкарбував Артур. — Люди поклоняються таким постатям, як Ісус Христос, бо страшаться того, що може статися з ними після смерті.

— Твоя правда, — відповів Семюель. — Але подумай сам: хіба є щось погане в тому, щоб трішки перестрахуватись? Ану ж після смерті ми виявимо, що Бог таки існує? Чи не ліпше буде, якщо бодай котрийсь із нас у Нього віруватиме? Таким чином хоча б хтось один матиме змогу відкрити нашій душі дорогу до Раю.

— Це коли припустити, що є така річ, як душа, — відказав Артур.

— Навіщо ж похапцем спалювати за собою мости? Чому б не дати мені другий шанс?

— Правила є