Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Рука стиснула ефес і обм’якла. Переможний король милостиво простягнув для поцілунку руку, а за нього промовив великий канцлер:
— За вродженою добротою своєю король далекий від того, щоб жадати крові підлеглих. Він прощає тобі, Хмельницький, тяжкий злочин у надії, що ти загладиш свою вину вірністю і доблестю.
Розступалася під ногами земля від такого блюзнірства і злуди. Гетьман повів навісним поглядом по обличчях хана, Сефера Ґазі, що стояв незворушно із заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар втупив очі в землю, боячись погляду Хмельницького.
Ще мить, і гнівний клич сколихнув би повітря над зборівськими полями, і ринули б полки козацькі на вірну загибель за честь гетьманську.
Та схаменувся гетьман. Допомоги чекати нізвідки. Він мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув її в жмені, аж поламалися пера, і довгий вус пересікся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом ханові очі, у вузьких щілинах мигали блискучі зіниці Сефера Ґазі — повільно підступав Хмельницький до короля. Тьмяніло серпневе небо, темними силуетами здавалися постаті короля і хана; йшов із перемогами від Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королівський васал, щоб аж над Стрипою усвідомити для себе, що він вождь. Пізно… Чи пізно? Заграли раптом київські дзвони і стихли в розпачі, підвела голову очманіла Європа, заніміла в подиві і враз зареготала: розчаровано, глузливо, втішно.
Підігнулося одне коліно, друге, вклякнув Хмельницький, не дійшовши до краю свого шляху.
Цієї миті глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан–Зиновій, не бачив потемнілого обличчя лицаря, що з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана.
Сефер Ґазі монотонним голосом зачитував переможеним ханські кондиції, слова гупали молотом по голові Хмельницького, і розліталася вона вдрузки від принизливої ласки хана.
— Сорок тисяч реєстру… а всі інші козаки хай повернуться до своїх панів… Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства — Хмельницькому. Король хай заплатить двісті тисяч злотих готівкою, а надалі щорічно по дев’яносто тисяч…
Торги, базар… За двісті тисяч злотих — Україну. Як дешево… Скільки він заправив би за голову гетьмана?
— З цієї пори між королем Речі Посполитої Яном Казимиром та його спадкоємцями, з одного боку, і великим хаканом Криму та його спадкоємцями, з другого, утверджується вічна дружба.
Ім’я підданого не було названо…
Пішли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб їм коні припочили, а татари — на все поле…
Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу: волохами, чи ляхами, чи своїми ж козаками?
То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згоріли Межибіж, і Ямпіль, і Заслав, наскакували ординці на хутори і села.
Сивіла гетьманська голова від усвідомлення неймовірної зради. Билися у вуха страшні слова невольницької пісні, і в одчайдушному гніві стискала рука булаву: ось підведе її — і ринуть козаки на орду. І знову вгамував себе Богдан–Зиновій: несила в цю мить брати меча до рук, та сила буде… Буде ще свято, і очиститься од скверни стоптана земля, і промчаться коні вільним степом від Орелі до Бугу, від Дону до Стрипи…
Гнали ординці ясир з України, а до Дніпра і далі на північ скакали гетьманські гінці, минаючи Чорний шлях.
Ідуть хлопці гукаючи, а дівчата співаючи, а молодії молодиці старого гетьмана проклинаючи:
Бодай того Хмельницького
Та перва куля не минула…
Чого так порожньо в душі Селіма? Чом не пахнуть більше степи хлібом, а малиною — трави, і не гомонять ліси тужливими мелодіями, а в серці блякнуть образи двох мужів, яких рівно любив — Іслама і Хмеля?
Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничні потолоччя, на зґрасовані трави — йти по ньому невільникам, а не переможцям; мовчки дивилася Україна на свою ганьбу: чорночубі козаки супроводжували сестер і братів у татарський край.
«Ні, не моя це земля, не моя!» — німо кричав Селім серед рудого степу.
Розділ двадцятий
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло.
Т. Шевченко
Каземат, в якому майже два роки томилися, очікуючи викупу, гетьмани війська Польського, був добре устаткований, і не знали знакомиті бранці ні голоду ні холоду. Та й волі їм не бракувало. У всякому разі, Калиновський налагодив добрий контакт із світом через єзуїтів на Ермене–маале. Лише надто вже набридли колишні пшевудці[185] Речі Посполитої один одному: взаємна нехіть і щоденні суперечки втомлювали їх більше, ніж неволя.
А король з викупом не квапився.
Помітно постарів «quasi alter rex»[186] Польщі Микола Потоцький. Запали щоки, сиві вуса опустилися донизу, і скляно блищали великі очі, в яких каламутилася ненависть до всіх, кого могла відтворити пам’ять. Хмельницького він бачив тільки скорченим у смертельних муках на палі — інакше мислити про нього не міг. Усвідомлення того, що козацький гетьман отримав після Зборова сорок тисяч реєстрового війська і три воєводства, що простягає він руку на Молдавію, а в Чигирині приймає з дарами турецьких послів, приводила його в шаленство, і він кричав до Калиновського, одутлого від неробства і доброї їжі.
— Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тільки шаблею і нагайкою, ясновельможний круль підписує угоди! А втім, чого можна було сподіватися від Яна Казимира, який навіть ойчисту мову не вважав своєю, а в ті роки, коли ми стинали козацькій гідрі голови на Масловому Ставу, він шпигував у Франції на користь Іспанії, з повіями по борделях валявся і сьорбав тюремну юшку у французькій тюрмі.
Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, він не міг йому донині простити, що той колись злегковажив Хмельницького і вислав на Жовті Води свого марнославного синка нагайками хлопів розганяти. Ловлячи вісті зі світу, Калиновський сушив собі голову, як би скористатися ситуацією, що склалася під Зборовом, і сторгуватися врешті з ханом. Бачив, що можна, і тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а воює самою лише жовчю з набагато сильнішим противником.
— Вацьпан забуває про те, що потім, в Італії, Ян Казимир вступив до ордену єзуїтів і повернувся до Польщі кардиналом. Кардинал у королівській родині — то щось значить, добродзєю, якщо не забувати, що католицький костьол підлягає Римському Папі.
— Так, так, нинішній король недарма вчився в єзуїтів. Нам присилає втішні листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регіментаріями славного війська Польського — баглай[187] Заславський, недоук Остророг і шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справді прийде koniec Polski…
