Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

Два дні відпочивали, поки прийшов гетьманський почет.

Заторохтіли тамбурини, запищали гуслі і зурни — виїхав із табору хан, одягнений по–бойовому: в шоломі з гострим наконечником і в кольчузі. Поруч із обох боків — калга Крим–Ґірей і нурредин Казі–Ґірей, а позаду кінний відділ сейменів.

Ударили довбиші в литаври, засурмили сурми — наближався до хана Хмельницький у горностаєвій мантії, тримаючи в руці булаву, обсипану дорогоцінним камінням, поруч — полковники.

Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повіки, та не надовго вистачило пихатості. Воїн, що звик до сідла, а не до трону, мірявся з ворогом і спільником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурений і неприступний:

— Що отримають мої лицарі за рать?

— Крим заселиш ляхами, — коротко відповів Хмельницький.

Було в цій відповіді стільки впевненості в перемозі, стільки сили продзвеніло в голосі гетьмана, що стрепенувся хан, і захоплення, а разом якийсь острах чутно діткнулися його. Він глипнув спідлоба на гетьмана: перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в Бахчисараї — маловідомий сотник і капітан низових берлатників у Дюнкерку. Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речі Посполитої, визнаний світом переможець не допомоги тепер просить, а пропонує плату за спілку. І згадав Іслам–Ґірей Замостя: що було б, якби він став над Віслою? На мить уявив собі козацького самовладця, що діткнувся одним плечем Московитії, а другим Пруссії, спершись спиною до Швеції, напирає дужими грудьми на Причорномор’я, витісняє з Диких степів джамбуйлуцьку і буджацьку орди і простягає руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина, замки Оp–капу, розтулюється жменя, щоб затиснути Крим…

Примружив очі і спитав різко:

— А коли не дістанеш ляхів, чим платитимеш?

— Нема такої сили тепер на світі, щоб могла встояти перед нашою, хане, — відповів Хмельницький і цієї миті перехопив гарячий погляд білявого ханського воїна. Пломінь палахкотів у його очах, захоплення малювалося на обличчі, воїн весь подався вперед, ніби зважувався перейти віддаль між ханським почтом і гетьманським. Хмельницький скупо осміхнувся з–під вусів, і сеймен спаленів.

Хан повернув коня і рушив до табору. Джеджалій нахилився до гетьмана.

— Гетьмане, ти, бачу, помітив того білявого парубійка. Я пам’ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Він може нам знадобитися.

— То лицар, Филоне, а не земноплаз. Із погляду прочитав, що лицар. Такі двом панам не служать.

Ішов небачений похід через Бердичів двома берегами Случі на Старокостянтинів. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п’ятнадцять полків ішли з Хмельницьким, позаду Матвій Гладкий, а на флангах татари. Стугоніла земля, і затьмилося сонце, і комета всі десять ночей на небі являлася. Утікала шляхта до Збаража і встигла замкнутися в замку перед святом Петра і Павла.

Билися день, бились другий… Ой, чи то буде твоя Україна, Хмельницький, а чи твоя наруга?

…Зловісно тиха серпнева ніч, незвично тиха після денної раті. Ледь чутно плещеться Стрипа до намулистих берегів, при місяці чорніє бовдурами спалена Млинівка, і гуготить недалеко приречений Зборів, і костьоли пнуться до неба, благаючи в нього спасіння.

За кілька верст на схід конає Збаразька фортеця після місячної облоги, а в Зборові, оточеному козаками, не спить завтрашній бранець король Ян Казимир. Зі смолоскипом у руці ходить він поміж рештками гусарських хоругов, закликаючи захриплим голосом: «Панове, наберіться мужності, не губіть ойчизни… Король з вами…»

Тихо в ханському наметі. Оподалік куряться вогнища, татари смажать на рожнах кебаб і відсипляються після битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли почнеться остання валка. Так їм обіцяно нині.

У ханському наметі миготить світло, Іслам–Ґірей не спить.

Сеймен Селім вартує.

Пахне столоченою пшеницею — то дивний запах, якого не можна до ніякого іншого прирівняти, і чує він його вже другий місяць, йдучи українською землею вслід за Хмельницьким. Вдалині за Стрипою вирізьбилися на небосхилі контури дрімучої діброви, вона густо шумить і стугонить — той шум теж зовсім інший, ніж у лісі над Качею. Солодкаво пахнуть шуварі в заплавах річки, тужно квилить очеретянка, а з оболоні несе пахом полину, нехворощі і ромену. І земля під ногами м’яка, як постіль.

«Невже я звідси?»

Хан не спить. Що думає Іслам–Ґірей? Нині він уже не може сердитися на Хмельницького, як там, під Збаражем. Сьогодні гетьман не звонпив собою — переміг. Польське військо майже розбите, і завтра до світу король Ляхистану стоятиме перед ханом, як рік тому стояли польські гетьмани у дворі бахчисарайського палацу.

Тоді Селім повернеться додому. І не почує більше задушного паху українського збіжжя, і тужного стугоніння дібров, і земля жорстка, в колючках і дерезі, постелиться під ноги.

Тож не побачить уже ніколи українського богатиря, в якого вірлиний погляд і демонська сила слова, що від нього тисячі лицарства йдуть на смерть. Щось нестримно притягаюче є в його жесті булавою — здається, виріс він своїм кремезним тілом над усією величезною землею і бачить її всю з краю в край, і впевнено веде свій народ до цілі, яку зрить тільки він один.

І щось невловно близьке є в цих людях, що сліпо йдуть за ним. Їхня відвага і байдужість до смерті дивує, тіло їхнє, мабуть, не відчуває болю, бо не чув Селім від них ніколи ні стогону, ні зойку, хіба тільки крик у бою, а стогін — у тих сумовитих піснях, що іноді в перебоях та й поллються рівні, мов степ, завивисті, як у байраках потоки, і м’які, ніби молода трава.

«Невже я звідси?»

Хан не спить. Він цілий час понурий — хан думає. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь від бою?

А що якби Селім, коли прийде зміна варти, на одну лише часину пробрався до козацького табору і посидів із ними, козаками? Діткнувся б до рук, до чубів, що злітають над головами, ніби змії, коли скачуть на конях, вслухався б у їхню мову і запам’ятав одне–два слова. І бодай одну мелодію. І хочеться діткнутися пальцями до струн бандури. Тільки на часину, а потім вернеться, адже він — ханський…

Сплять татари біля багать… А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий, жорстокий. Він уміє зневажати тих, хто не схожий на нього. А хіба Селім винен, що він інший? Чому Тимеш пошкодував йому тоді доброго слова і лагідного погляду? Як ота жінка, мати ханим… Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою і тугою? Так добре стає на серці