Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
Ібрагім зачинився у тронній залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам’яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя–хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.
У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший, і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені–чері — з’явилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені–чері, всюди йені–чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?
Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилові до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов’я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?
І сплив на думку вірш Караджа–оґлана[172] — слова цього вірша були страшні, а все одно вони поза його волею самі вимовлялися, як невблаганне приречення:
Життя, ти спокійне і радісне,
То раптом тривожне:
Вмить ти — пустельник,
Вмить — в’язень…
Страх огортає мене, що буде зі мною,
О любі браття, боюся я смерті…
— Не хочу, не хочу! — закричав Ібрагім, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.
Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя–хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:
— Самотина пасує тільки Аллахові. Послухай, султане, я розкажу тобі вість, за яку ти озолотиш свою вірну слугу.
— Говори…
— Сказав пророк: розділив Бог хтивість на десять частин, а дев’ять із них дав туркам. Я бачила в лазні небаченої краси дівчину, що вміщає в собі всі десять частин гріховної похоті…
— Хто вона? — пожвавішав Ібрагім, забуваючи про душевні тривоги, і про Крим, і Польщу.
— О, це напевно не проста. Я спитала її, та вона прогнала мене, мов собаку. Але кяя–хатун усе знає, я простежила, якою вулицею проходить ця дівчина щодня перед заходом сонця… Якщо хочеш, ти можеш мати її й сьогодні.
…Мешканці кварталу поблизу Ат–мейдану були свідками дивної події. В передвечір’ї в напрямку до Золотого Рогу проторохтіла вуличкою карета. Вона спинилася в розгоні на одну лише мить, з неї вискочили два чоловіки із закритими обличчями, накинули сіре покривало на дівчину, що саме проходила бруком, і не встигли перехожі отямитися, як карета зникла в провулках.
Наступного дня шейхульіслам Реґель поспішав до яничарських казарм. Від святенницького спокою на його обличчі не залишилося й сліду: голова зведена до неба, з уст зривалися страшні прокльони, руки зі стиснутими кулаками раз у раз підносилися догори.
— Мурах–баба! — крикнув він на порозі дев’яносто дев’ятої орти.
Миттю прибіг дервіш, став перед верховним духівником на коліна. Він пильно вдивлявся в обличчя Реґеля, дрібно хиталася серга в лівому вусі: бачив Мурах–баба, що трапилося щось незвичайне, і, можливо, цієї хвилини розв’яжеться доля двору.
— Розпусник на троні, злочинець зі священним мечем Османа осквернив мою єдину дочку! О прокляття, о Аллах!.. Клич, клич яничара–аґу!
Hyp Алі примчав на коні не гаючись. Він, власне, чекав слова шейхульіслама. Годину вибило! П’ятибунчужний скіпетр уже завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцінив заслуг свого спасителя!
В яничарській мечеті зібрався диван у неповному складі.
— Сказав халіф Осман: мудрий султан — і цвіте держава, убогий розумом і духом — і держава валиться, — звернувся шейхульіслам до Hyp Алі, алай–беґа і лавних пашів. — Чаша мого великого болю переповнилася, але над своїм горем я один повинен плакати і просити в Аллаха помсти для того, хто збезчестив мою дитину. Та долилася по вінця чаша терпіння всього народу османського. Амурат IV залишив квітучу імперію. Не минуло й десяти років, як вичерпалася державна скарбниця, флот занепав, венеціанські судна штурмують дарданелльські замки, християни заволоділи Далмацією. І винна в цьому тільки одна гріховна і нечистоплотна людина, якій Аллах не дав розуму царювати.
— А хто винен у тому, — підвівся алай–беґ, начальник спаґіїв, із ненавистю позираючи на Hyp Алі, — хто винен, що Ібрагім сів на троні?
— Ми рятували династію, — відповів спокійно яничар–аґа. — Спадкоємець є, і тепер може зійти з престолу негідний панувати над нами.
— Є спадкоємці, — уточнив алай–беґ.
— Старший син Ібрагіма — Магомет, — відповів різко Hyp Алі і звернувся до шейхульіслама: — Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, що вимагала б султанського зречення.
Рада дивану закінчилася. Яничари повиносили з казарм казани і забарабанили по них ложками. Зловісний гримкіт пролунав над містом і сполохав народ, луна вдарилася об стіни палацу. Сам Муса–паша вилетів із воріт на коні і щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим візиром. Кивнув рукою Hyp Алі, роз’юшені воїни роздягли Мусу–пашу догола і погнали вулицями, шмагаючи по спині нагаями.
До Біюк–сарая йшов гонець із фетвою. Він помахував нею, щоб ніхто не насмілився підступити до нього: священний папір давав право входити до самого султана. Кяя–хатун мусила відчинити двері тронної зали.
Гонець не вклякнув на коліна — всемогутність фетви не годилося принижувати. Ібрагім, жовтий і згорблений, не кричав і не тупав ногами. Не відриваючи малих побляклих очей від сувою з печаттю, він тихо навшпиньки підійшов до посланця, неблимно дивився на документ,
