Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
— Я люблю тебе, хане, і Крим теж став моєю батьківщиною. Але ти зрозумій, що не байдужа журавлеві, коли він у теплих краях, холодна в’ялиця на півночі. Є такі, що й не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рідному краї вимерзають дерева і квіти, спека висушує зелень і брати, що повернулися додому, гинуть із голоду на рідній землі. Я вірила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика перемога сталася в Україні, тож поклянися, мій мужу і володарю, що не відступиш ти від козацького гетьмана.
Хан устав, одвів Мальвині руки. Такого ще не було, щоб жінка втручалася до ханських справ і вимагала присяги від нього. Суворо глянув на Мальву, схопив її за плече.
— Чиї слова речуть твої уста, ханим? — спитав і притягнув її до себе, пронизливо дивлячись у вічі.
— О хане, не запідозрюй мене в підступності. Ти мудрий і сильний. Я ніколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимріяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш озолотити — я у твоїй владі. Але послухай щирих слів слабкосилої жінки. Невідаюче серце моє чує те, чого, можливо, ще не бачить твій розум. У твоїх руках тепер така могутність, якої ніхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужі вороги стають сукупно проти третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, — багато горя поллється по світу. Будь вірним своєму слову, хане…
Опустив руку Іслам–Ґірей із рамена Мальви, згадавши: таке вже десь було. Майнула думка в голові про могутнього падишаха Сулеймана Пишного і про русинку Роксоляну, при якій розцвіла Османська імперія. І ще згадав хан про синів Сулеймана, яких чарівна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати імперії новий рід від п’яного Селіма.
— Принеси мені свого сина! — наказав Іслам–Ґірей, і страшна погроза вчулася в його словах.
— Він спить…
— Принеси мені свого сина!
Тремтіння пройняло тіло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла до дитячої кімнати і винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи і горнувся до матері. Личко в нього було смагляве, як у Іслама, а очі блакитні — материнські.
Простяглася ханська рука до груденят дитини, звелася друга.
— Що хочеш робити, хане! — скрикнула Мальва.
— Я буду мудрішим від самого Сулеймана Кануні, — мовив жорстоко. — Любити розумну козачку і вбивати від неї синів!
Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а він, ще не знаючи, що може творитися в царському дворі, в якому з’явився на світ, просіяв в усмішці і залепетав:
— Ата, ата, ата!
Опустились руки Іслам–Ґірея.
— Воля Аллаха, — зітхнув. — Спи, Мальво. На мене чекають справи. І будь спокійна. Я йду складати листа султанові про те, що виступаю зі своїм військом на спілку з Богданом Хмельницьким.
Стратон нетерпляче чекав, коли Марія повернеться з ханського двору.
— Ну що? — зустрів її на порозі і відразу все зрозумів: опущені Маріїні плечі, схилена голова й очі, в яких витліли рештки надії, говорили мовчки: «Мальва не піде».
— Я так і знав, — промовив глухо. — Горе — море, пий його — не вип’єш. Але ми підемо. Ти з грамотою, я — через Сиваш.
— Пізно ти вирішив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там. Ти кував би гармати, я варила б їсти козакам, а Мальва, а Соломія… — вдарилась Марія головою об стіну і хлипала безслізно. — Не можу, не можу я піти… Тут діти мої…
— Діти?!
— Так… Ти пам’ятаєш того ханського воїна, що приїздив по Мальву? Я знаю, не хибить моє серце: то син мій…
Ще кілька днів мучився Стратон, не зважуючись покинути Марію, а туга за козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу і не давала жити. І врешті опустіла Стратонова хата, ніби мерця винесли. Не виходила Марія більш на люди, сама–однісінька тужила в чотирьох порожніх стінах, а інколи пізніми вечорами бачив сеймен Селім чорну тінь жінки, що тихо стояла неподалік муру.
Стратон пробирався ночами через сивашські болота до козацького Низу, полохаючи сонних стрепетів на курганах.
Розділ вісімнадцятий
Цар загинув, хай живе цар!
— Ви сліпі кроти і безмозкі устриці! — кричав султан Ібрагім на членів дивану, що зайшли до тронної зали доповісти про стан війни з Венецією. — Хто розпочав це безглуздя, хто підіслав до мене зрадливого Замбула, де голова його?! До Золотого Рогу більш не приходять торгові судна з коштовностями і тканинами, обезлюднів гарем, ваші голови сплять, та я промию їх розпеченим оловом!
Мовчки виходили від султана дефтердар, кадіаскери і великий візир Муса–паша, залишаючи в тронній залі поруч із падишахом нового члена дивану — недима[167] Зюннуна. Де його знайшов Ібрагім, ніхто не знав, та султан не розлучався з ним ні на хвилину і довіряв йому ще більше, ніж колись Замбулові. Він входив до султанського селямлика, не питаючи дозволу, і проголошував завжди одну й ту ж касиду[168], що так лестила Ібрагімовому самолюбству:
— Прикрасив Аллах Всевишній небо сонцем, місяцем і зорями, а землю дощем, красунями і найсправедливішим султаном Ібрагімом!
Після цього недим сідав на долівку, накреслював крейдою гороскопа, відзначаючи, в якому зодіакальному сузір’ї перебуває зараз сонце, і вгадував безпомилково: цієї хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнішого падишаха, або ж — сьогодні вночі він зустріне в гаремі невідому красуню, з якою ніяка ще не дорівнялася в хтивості й пристрасті, чи то міг навіть напророкувати багаті дари від іноземних послів.
Далі вони удвох пили вино, і султан читав Зюннунові свої вірші, а той підносив руки догори, завертав очі і зітхав, і сміявся — залежно, яким тоном декламував Ібрагім.
Султан сам собі тепер дивувався, як він міг стільки років довіряти зрадникам Замбулові й Аззему–паші, коли в імперії живе така людина, що знає і поезію (скільки касид міг проспівати за день Зюннун!), і астрологію (недим наперед міг угадати, скільки звірів уб’є султан на полюванні), і дипломатів (він уміло розмовляв з послами в присутності султана), і воєнну справу (адже Зюннун відгадав потаємні думки Ібрагіма про те, що воювати йому більш не треба, а тільки насолоджуватися радощами світу цього)!
Сам Бог послав
