Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

що твоя дума, доню, ну що ж твоя надія на свою любов велику до ката мого краю? Іди поглянь, невільнице постелі ханської, на невольничий ринок під горою Токкая. Уже не в Кафі, ні — в самій столиці, продає хан своїх спільників — та все за дукати, та все за таляри. Нині хрестини внука мого? То чому не кличеш мене в гості, я задушила б його — і хоч половину вини своєї змила б кров’ю яничарською, бо тебе вбити не могла… Залишайся, дочко, у ката, а я піду сина шукати. Чи то іти до Туреччини, чи то іти до Румелії, а піду я в Україну, де мій Семен залишився. Та й знайду той шматочок землі, що накрився він нею. Його прокляли в мечеті, зате, може, хтось йому хреста поставить. А ти залишайся і ще наплоди ворогів–змієнят…

— Не проклинай мене, мамо. Нащо змалку так казала — татарчатком називала? Нащо, мамо!

— Хто ти і куди ідеш, жінко сива, непокрита?

— Пустіть мене, яничари, пустіть свою матір за мур Перекопський, у мене грамота від хана. Заробляла ж її тяжко, усе спродала для неї: Бога свого, дітей своїх і здоров’я. Мушу вмерти на тій землі, де коноплі по стелю, а льон по коліна, де мальви вищі соняхів ростуть — білі, рожеві й червоні…

Ой на горі слобода, а там жила удова з маленькими діточками. На тихих водах, на ясних зорях, у краю веселому…

«Ханові Кримського улусу Іслам–Ґіреєві. Просили ви нас допомогти вам велику справу почати. Нічого ухвалити сам не можу, з цим треба чекати аж до сейму. Але чи гоже вашій милості, підданому султана, йти проти пана свого, та ще й мене, родовитого монарха, у таке діло вплутувати? А з цим ще повідомляємо, що упоминок більше платити не будемо, бо наш народ сам голодує після воєн.

Ян Казимир»

«Невірний рабе великого султана, царя світу, перед яким ти порох і тлін! За намовою самого Ібліса ти насмілився чинити змову проти свого повелителя. Велю тобі явитися до Високого Порога і уступити місце своєму братові — вірному слузі падишаха, що через твої обмови десять років невинно карається на Родосі.

Магомет IV»

«Милостивий кримський царю! Війська твоєї царської милості, повертаючись з України, заподіяли нам великих і нестерпних кривд, і козацтво тобі більше не вірить. Що ж до Москви, з якою ми вступили в союз, то це бажання війська мого і моє.

Богдан Хмельницький»

— Чому ти невеселий, мій хане, в день обрізання нашого сина — твого спадкоємця? Він уже спить… Дуже міцно спить. А ти випий за його спокійний сон. І за мене — третю, але першу ханим твою. І за свій спокій випий… Правда, доброго вина я тобі наварила?

…і за кров, яку ти розлив дарма по світу, і за зраду чужих і своїх, і за те, що свій розум, який дав тобі Бог для добрих діл, продав дияволові підступності, і за…

— Ти відбирав у мене престол, а відібрав моє місце в Ескі–юртській усипальні — місце Четвертого Мухаммеда, якому судилося вмирати своєю смертю, — сказав на гробі Іслам–Ґірея старець хан, вірний слуга малолітнього султана.

— На румовищах світу ти була трояндою і зів’яла. О, вічний Боже, прийми її у квітник раю… — ридав пастух Ахмет над свіжою могилою, винесеною за огорожу бахчисарайського палацу.

Львів — Бахчисарай,

1965–1967 рр.

Орда

І дана їм була влада на четвертій частині землі забивати мечем і голодом, і мором, і земними звірами…

і люди зневажали Бога за покарання, бо кара його була дуже велика.

Іван Богослов

Армаґеддон

Розділ перший

Двір Мазепи, відгороджений неприступним од Сейму муром і глиняним валом од міста, став ураз із надійного захисту пасткою. Ніби болотний чорторий, вибурхувала з–під землі брудною лавою орда і заливала майдан гетьманського двору на Гончарівці, що за півверсти від Батурина. У вранішньому листопадовому сутінку ординці Меншикова скидалися на слижів, що опинилися на безводному дні спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопіли, кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь–яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденною облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи зі столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися зі шведським королем Карлом XII.

Судомний страх обезвладнив оборонців, які ще вчора зухвало вигукували, стоячи на високому мурі, що стрімко обривався до самого дзеркала Сейму: «Помремо, а до столиці нікого не пустимо!»; смерть прийшла неждано, німіли руки, шаблі опускалися долу, орда вже ревіла моторошним ревінням, те страшне ревіння, що оскверняло Боґа і людей, морозило кров у жилах; москалі стріляли з пістолів упритул, рубали шаблями й бойовими сокирами козацькі голови, удари падали на спини й потилиці — супротиву не було; жінки вибігали на мур і кидалися на вірну смерть у Сейм; ті, що з дітьми, ховалися в льохах; різуни зв’язали полковника Чечеля, коменданта Батурина, в’язали й осавула Кеніґсена, хоч той спливав кров’ю від сокирної рани в грудях і конав у ременях, ординці ревіли вже в Батурині — там лизнули насурмонене небо перші язики пожеж, а на Гончарівці, в гетьманському дворі, закінчувався дикий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи і вуха, жінок роздягали, шаблями відтинали перса, в животи піки встромлювали, козаків прив’язували до дощок і кидали з мурів у глибокий Сейм.

Посеред майдану гетьманської садиби, на острові серед кривавого озера, між купами трупів стояли призвідці батуринського шабашу. Осторонь на перевернутому возі стояв фельдмаршал і сіятельний князь Олександр Данилович Меншиков — у соболиній шубі й високій боярській шапці; пильно, проте спокійно і впевнено, немов царської кухні шеф–кухар за роботою підручних, стежив за масакрою: до мокрої роботи князь давно звик, у більшості випадків вона йому вдавалася чи у відкритому бою, чи на розправі з безборонними — хто б на такі тонкощі звертав увагу, якщо цього вимагала посада найближчого сановника самого Петра: цар остаточно довірився