Викрадачі - Елізабет Костова
Але складається враження, що він не зачинив двері, а скоріше, відчинив, тому що її оточив простір, наповнений повітрям і денним світлом. За хвилину Олів’є наблизився, запропонував:
— Дозвольте, я допоможу вам зняти плащ.
Вона згадує, як робити звичні рухи, розв’язує стрічку свого капелюшка, піднімає його над головою, а тоді вже відводить убік, щоб не зруйнувати дбайливо завиті локони. Потім розстібає плащ, складає його в довжину, сподом наверх, щоб не пошкодити хутро. Простягає Олів’є і капелюшок, і плащ, а той відносить їх до іншої кімнати. Залишившись у студії на самоті, Беатриса відчуває, якою рідною стає їй ця кімната за відсутності свого господаря. Приміщення переповнене світлом, що ллється з високих вікон, бездоганно чистих зсередини й погано протертих ззовні, а у стелі, прямо над Беатрисою, зроблено ще одне вікно, щедро прикрашене. Знизу, з вулиці, лунають звуки: приглушений цокіт копит, стукіт коліс, клацання заліза — все це ледь чутно, тож немає більше потреби вірити, начебто цей світ дійсно існує, не потрібно уявляти собі кучера, який зараз зігрівається напоями у стайні трохи далі по вулиці — можливо, у нього там багато знайомих візників, тож він не згадуватиме про Беатрису цілу годину. Ось повернувся Олів’є, вказує рукою на картини (досі вона на них і не поглядала, навмисно).
— Я нічого тут не виправляв, — каже Олів’є. — Ви художник, так само як і я, — це він вимовляє без будь-якого вихваляння, майже сором’язливо; вона ж посміхається й відводить погляд убік.
— Дякую. Ви зробили мені честь, залишивши в студії все, як є. — Утім, їй ще бракує сміливості поглянути на картини.
— Ось, — він простягає руку, — це та сама, що була виставлена у Салоні минулого року. Можливо, ви її пам’ятаєте — чи то я надто самовпевнений?
Беатриса добре пам’ятає цю картину. Пейзаж завширшки в три-чотири долоні, вишукана робота: немов пливе у повітрі поле, поверхня вкрита шаром білих і жовтих квітів, на відстані пасеться корова, коричнева кора дерев змішується із зеленню. Пейзаж дещо старомодний, скоріше в стилі Коро, як на її думку, й одразу вона докоряє собі: Олів’є пише так, як писав усе життя, до того ж він гарний художник. Утім, це знову нагадує про роки, що їх розділяють.
— Вам подобається, але ви вважаєте, що це стиль минулого, — зауважує він.
— Ні, ні, — швидко заперечує вона, проте він помахом руки зупиняє її.
— Справжні друзі завжди кажуть один одному лише правду. — Очі в нього блакитні-блакитні, чому це вона вирішила, начебто вони постарішали? Зараз вони випромінюють таку силу, якої не побачиш в юнака.
— Що ж, гаразд, — погоджується вона. — Тоді мені більше подобається сміливість оцієї картини. — Беатриса обертається до великого полотна, що стоїть на підлозі. — Це ви її збираєтеся запропонувати Салону цього року?
— На жаль, ні. — Тепер він сміється, а вона сповнена близькістю його тіла; якщо не дивитися на нього, можна знову відчути всередині того тіла юнака. — Ця картина надто смілива, як ви сказали, таку вони, скоріше за все, не візьмуть.
Не передньому плані зображено дерево, під ним сидить молодик в елегантному костюмі й капелюсі, ноги недбало схрещені, довгі руки звисають до колін. Перспектива така майстерна, що Беатрисі хочеться обійти дерево й подивитися, що знаходиться з того боку. Мазки тут більш сучасні, ніж на пейзажі з коровою — відчувається вплив новітніх напрямків.
— Ця картина передає ваше захоплення роботою мсьє Мане?
— Так, моя люба, і захоплення, й заздрість. У вас гостре око. А в Салоні, напевно, скажуть, що картина ображає смак, тому що в ній немає ясного наміру.
— Хто цей хлопець?
— Син, якого в мене ніколи не було. — Він вимовляє це легковажно, але вона стежить за його обличчям і відчуває себе дещо розгубленою, побоюється його одкровень. — Ні, просто я так думаю про нього — це мій хресник з Нормандії, тепер він живе в Парижі. Ми бачимося декілька разів на рік, а раз чи два вирушаємо на довгі прогулянки. Приємний хлопець, син моїх молодих друзів. За кілька років він зробиться непоганим лікарем, учиться дуже наполегливо. Мені одному вдається витягти його за місто трошки прогулятися, а він, здається, вважає, що це корисно для мене, його бідного старенького хрещеного батька — саме тому він і погоджується їхати, й тільки робить вигляд, буцімто підкоряється моїм наказам берегти здоров’я. Отак ми з ним намагаємося обдурити один одного.
— Це дійсно прекрасно, — від щирого серця говорить Беатриса.
— Гаразд. — Олів’є торкається її сливового рукава. — Ходімо, я покажу вам решту картин, а тоді ми вип’ємо чаю.
На ті інші картини їй дивитися важче, але вона й оком не зморгнула: напіводягнені натурниці, спина оголеної жінки, граціозна, ще не завершена — то має означати, що десь цими днями жінка повернеться до студії й знову залишиться перед ним без одягу? Чи не була вона його коханкою? Хіба не такий звичай у художників? Вона намагається думати про це тільки з професійного погляду, не засуджувати його. Зазвичай у натурниці йдуть жінки легкої поведінки, це всім відомо, але ж ось вона прийшла без супроводу до апартаментів чоловіка, до його студії — хіба вона краще натурниць? Вона придушує свої страхи й обертається, щоб поглянути на натюрморти з квітами й фруктами — це роботи його молодості, пояснив він. Як на неї, вони виглядають не дуже цікавими, але витончено, майстерно виконаними. Раптом вона бачить картини старих майстрів.
— Коли ще не писав цих натюрмортів, я їздив до Голландії, — пояснює Олів’є. — Цими днями витяг їх подивитися, чи добре збереглися. Класичні картини, правда?
Беатриса обережно уникає відповіді.
— А та картина, яку ви збираєтеся подати до Салону? Я вже бачила її?
— Ні, ще ні. — Він перетинає довгу кімнату, йде повз два пошарпані крісла й маленький столик, за яким вони чаюватимуть, як вона здогадується. Там, біля стіни, велике полотно, запнуте завісою — він мусить піднімати
