Жриці, амазонки та чарівниці - Ядвіга Жилінська

Так промовили амазонки, але серця їхні тривожились, щоб їхні молоді чоловіки не від’їхали, — адже ж не були вони бранцями і не можна було їх затримати силоміць.

Ті, однак, не пішли.

Через певний час промовили амазонки:

— Якщо ви хочете мати нас своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам частку майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них.

І скіфи послухали їх, і пішли до свого племені, пообіцявши повернутися.

Амазонки, однак, не мали певності, чи скіфи дотримають даної їм обітниці, хоча кожна в глибині душі щиро вірила, що її скіф повернеться.

Повернулись усі. Привели з собою табуни коней, череди овець та кіз, вози, казани, шкури, зброю, залізні знаряддя і зерно.

Але амазонки сказали їм:

— Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми житимемо в цій країні, по-перше тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки втратили вас, а по-друге тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від’їдемо з цієї країни, перейдемо за річку Танаїд і там оселимось.

Юнаки і цього разу послухали, бо не могли вже жити без амазонок.

Перейшли вони ріку Танаїд і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера і там поселилися з амазонками. І тих скіфів, що злучилися з амазонками, сусідні племена назвали савроматами. І відтоді жінки савроматів жили, як за давніх часів, і на полювання їздили верхи, і разом з чоловіками, і без них, і одягались як чоловіки.

Жодна савроматська дівчина не виходила заміж, доки не вбивала на війні одного ворога. Такий звичай установили амазонки, щоб їхні мужі ніколи не могли забути, з ким побралися.

Після падіння Теміскіри царство амазонок щезло з лиця землі, але збереглася пам’ять про їхню відвагу та їхні діяння: художники малювали їх на грецьких вазах, скульптори вирізали на кам’яних барельєфах, міфографи описували в книжках. З покоління в покоління переходила легенда, що амазонки не загинули, що живуть десь у скіфських степах, де заснували нове царство.

Пізніші хронікарі називали країну амазонок Maegdaland[161]. Одні розташовували її біля гирла ріки Танаїд, інші в глибині степів, ще інші — на півночі, над Льодовитим океаном. Спливали віки — і разом із ними росла легенда амазонок, їм приписували вчинки надлюдської відваги та надлюдської жорстокості, аж з часом, коли зник на землі останній слід культу богині Місяця, виникла остання вже версія, що амазонок ніколи не існувало. Що це назва ніколи не існуючої спільноти, згадка про неіснуючий час у неіснуючій місцевості.

…Минали дні, місяці, роки, століття. Травою і бур’янами заросли мури гордих замків Тірінфу і Фів, Пілосу, Мікен і Кноссу. На руїнах давніх цитаделей паслись вівці та кози. Лише кам’яні брили, які стриміли де-не-де, збуджували здивування і неспокій, — отак виникла легенда, що багато століть тому їх установили циклопи.

Циклопи були синами Матері-Землі і жили в часи, коли смертні жінки зачали з богами плем’я героїв. Вершили вони визначні діяння, воювали проти амазонок, рушили в похід по Золоте Руно і вели троянську війну.

Були то люди бронзового віку.

Проминули, — так як до них проминули люди золотої та срібної епохи. А коли минув бронзовий вік, настав вік заліза[162].

Поступово на Пелопоннесі та островах Егейського моря народжувалось нове життя: просте, хліборобське, розмірене.

Коли Плеяди-Стожари з’являлися на небі, починалися жнива, а коли ставали невидимими — наступав час оранки.

Першою турботою хлібороба було збудування дому. Якщо не встигав викінчити його до настання зими, то в жодному разі не залишав стін без даху, бо могли б там угніздитись ворони. І каркати. Коли дім був готовий, купував невільницю та вола, здатного до оранки; невільницю, не жону, щоб завдавала волові оброк і робила все, що належить у домі. Хоча доброю річчю є мати вола, запобігливий господар старався мати двох воликів, дев’ятирічних, а до них ще й парубка-наймита, сорокалітнього, якому молодечі пустощі вже вивітрились із голови.

Коли лунало курликання журавлів, був то певний знак, що час оранки вже наступив[163]. Тішив він серце хлібороба, а смутком наповнював бідняка, що не мав жодного вола.

Після жнив селяни чинили молитви до Пані Деметри за урожай і нагадували невільникам, щоб збудували стодолу, бо «літо не триває вічно»[164].

Найменш прихильним був місяць Ленеон[165], коли з конеродної Фракії віяв поривистий Борей, ламав гілля могутніх дубів та згинав високі сосни, земля дрижала під його поривами, ліс шумів і стогнав, а дикі звірі підбирали під себе хвости і кулились від холоду.

Минало шістдесят зимових днів і наставало весняне рівнодення, на небі показувався яскравий Арктур-Волопас і з’являлася ластівка, вісниця весни. Але турботливий хлібороб обкопував парость виноградної лози ще до того, як побачив ластівку. Бо коли на небі світить Водолій, то не час уже на обкопування винниці.

Тепер наступала пора напруженої праці на полі, невільники вставали на світанку і працювали аж