Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Пішли… — сказав він. — Все скінчилося…
— Там… — вона кивнула кудись вбік, де метушились люди. — Сашко… Михайло… І… той…
Її губи тремтіли.
— Ми всіх знайдемо, — кивнув він. — Потім. Ми всіх знайдемо. Обіцяю.
Її треба було вивести звідси.
Він підняв з землі її наплічник.
— Це — твій? Пішли додому.
І повторив:
— Все скінчилося…
Він взяв її за руку і відчув, що її пальці тверді, мов дерев’яні — такі самі, як і у нього після роботи, яку вони виконували разом — тут, на Майдані.
Вони спустилися в метро і їхали, стоячи в кутку аби не привертати уваги тих, хто мав пристойний вигляд і поспішав на роботу.
Вчергове його обпекла думка, що життя тече паралельними руслами і ніхто з пасажирів не здогадується, що кілька годин тому він, що нині нагадує бомжа чи погорільця, дерся нагору до Жовтневого палацу і міг загинути. І не їхав би зараз тут, серед них, живих, під їхніми цікавими поглядами.
Він притискав її до себе — лиш через те, щоби вона не впала, і вдихав запах, який звик вдихати там, нагорі ці довгі місяці, запах, який відтепер назавжди буде із ним — запах диму.
Він міг би запитати, яким чином вона опинилася тут.
Певно, це було б логічно.
Сказати, що шукав її.
Розповісти про Єлизавету. Про Дезмонда Уїтенберга.
Запитати про подальші плани…
Але тепер це не мало значення. Це могло лишитися на далеке «потім» і — швидше, як місток до якогось міфічного і примарного майбутнього.
Час змістився. Минуле, в якому існувало безліч зв’язків — стало тим, що втратило своє значення тут і тепер.
Вони просто їхали в метро.
Потім йшли знайомим провулком до знайомого будинку — того самого, куди десять років тому приїхало таксі аби відвезти молоду і перспективну студентку на вокзал, а далі — на «пленер», а потім — покотити безвісти.
…У квартирі було тихо і порожньо.
Лише розкидані речі, затоптана підлога, ковдри на ній і посуд на кухні говорив про те, що тут жили люди. І їх було багато. Але після вранішніх подій було зрозуміло, що мало хто захоче провести ніч тут, на околиці.
Після перемоги.
І всього того, що мало відбутися увечері там, де зранку пролилася кров і звідки вони щойно вибралися, як два обскубаних, але непереможених бійця.
З порогу він кинувся набирати воду в ванну, метнувся на кухню в пошуках чогось їстівного.
А коли знову вскочив до кімнати, побачив, що вона стоїть, як стояла: в одязі, котрий ніби прилип до неї, з наплічником в руці, в капелюшку. Навіть не зняла свої обрізані брудні рукавички.
Отже, треба зайнятися і нею.
Він стягнув з неї куртку, під якою виявилося два чоловічих рваних светри, всадовив на диван, розстібнув блискавки чобіт — під ними так само були двоє шкарпеток — чоловічих і рваних. Все кинув у куток.
Поліз до шафи, дістав те, що лишилося тут від Єлизавети — халат, домашній байковий костюм, капці. Знайшов чистий рушник.
Всі ці дії здалися йому такими ж буденними, як і їхня зустріч, як та щоденна «робота», яку він виконував протягом цього часу. Як увесь плин життя, в якому пафос червоних доріжок часом виглядає насмішкою у порівнянні з усім тим, що робиш щоденно.
— Ванна — гаряча. Зараз я приготую омлет, — сказав він, тицяючи їй до рук рушник. — Що тут у тебе? — кивнув на мокрий наплічник.
Його, певно, теж треба було вивернути і викинути в куток, як викидають і спалюють речі тифозного хворого.
Вона зрозуміла. Вийняла звідти блокнот, пару олівців і кинула наплічник туди, де лежав одяг.
Пішла до ванної.
Клацнув засув.
Він зітхнув з полегшенням.
От і не треба нічого вигадувати! Слова знайшлися.
А про фантасмагоричність таких зустрічей — нехай пишуть в книжках.
Він посміхнувся. Опустився на диван. Спати більше не хотілося.
Розгорнув її блокнот, наперед знаючи, що там знайде більше, ніж вона може і захоче сказати.
Він був увесь списаний портретами.
Тими обличчями, які він і сам бачив на Майдані.
Її олівець виявив те, що було недоступно вічку фотокамери. Ніби він, той чарівний олівець, зафіксував не тільки тимчасове, але й виявив минуле всіх тих людей — від народження до того моменту, як ці обличчя стали поживою митця.
Перегорнувши сторінку, він побачив… дівчину з ресторану «Суок».
Олівець проявив давно знайомі риси, виокремивши деталі, на які він ніколи не зважав, і аж ніяк не ідентифікував з Мариною.
Власне, йому б це ніколи не спало на думку.
Просто часом згадував ТОЙ день, котрий повернув життя в інший бік і заплутав його аж до нинішнього дня: розпач перед несподіваним одруженням, пиятика, намагання вибити «клин клином» з випадковою жінкою, що не мала імені. Сто доларів на подушці…
Він заходив по кімнаті з кутка в куток — здивований і розчулений. А ще, як завжди, розлючений на себе: горбатого могила виправить! Скотина! Гівнюк бездушний! Покидьок: в пошуках однієї — забув іншу.
Господи-ти-боже-мій!
Чи про це варто думати зараз і знову запускати серце, в котрому лишився лише «попіл Клааса» — і цей попіл аж ніяк не стосується любовних переживань!
Він вийшов на кухню.
Зашкварчав олією, цокнув виделкою яйце.
Озирнувся: Ліка стояла біля дверей, спостерігаючи, як прозорий білок стає білим.
Вона була в домашньому костюмі і рушнику на голові. Обличчя порожевіло. Такою він би упізнав її напевне, хоча щось «дівчаче» пішло назавжди.
Що ж, це логічно…
— Зараз поїси — і спати, — сказав він.
Вона присіла на край стільця.
Він знову повернувся до плити.
— Там у тебе в альбомі, на останній сторінці — портрет жінки… — сказав, не обертаючись.
— Вона загинула вчора… — сказала вона.
У неї був хрипкий, застуджений голос.
Це були перші слова, які почув від неї…
ФЕЛЛІНІ
Осінь, 2014
Певно, хист до водіння олівцем по аркушу дістався мені у спадок від діда, якого я не знав і який загинув в далекому 43-му, перепливаючи Дніпро.
Від нього в родині лишилося штук десять рясно списаних зошитів — його щоденники, які він писав від початку війни.
Колись мати старанно передрукувала ці зошити на старій друкарській машинці. А я все не міг знайти часу аби перенести це все на сучасні носії.
Але час від часу — раз на п’ять років, я переглядав записи, докоряючи собі, що ці безцінні свідчення досі лежать в шухляді.
Нове «п’ятиріччя» перечитування дідівських щоденників припало саме на цей час.
Точніше,
