Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Чи не так само жили ті, хто тепер стояв перед ними, виставивши наперед залізні щити і автомати? Їй весь час кортіло підійти до них впритул і запитати про це: кого і від кого ви захищаєте? Можливо, спробувати зрозуміти або переконати.
Але на це не було часу…
…У день, коли мирна хода попрямувала до будівлі Верховної Ради, вона лишилася внизу біля наметів. У неї на ногах були незручні чужі чоботи, котрі за цей час вже добряче намуляли. До того ж сотник, поглянувши на неї критичним оком, суворо промовив: «Через тебе, мала, я двох своїх хлопців покладу. Вони ж тебе не кинуть…».
І це було правдою, адже нещодавно, допомагаючи якійсь жіночці вибратися з-під куль, один з чоловіків затримався і ця затримка вартувала йому життя…
Зранку, хоча це була середина лютого, засяяло яскраве сонце.
Засяяло сліпуче, немов у небі разом увімкнулися велетенські софіти і тепло, що линуло з них, перетворило залишки снігу на веселі дзюркотливі потоки.
Поки хода прямувала вгору, на Майдані настало відносне затишшя.
Принаймні, їй здалося, що так тихо тут не було ніколи.
Городяни — різного віку і статі — безтямно пересувалися периметром площі і до вулиці Грушевського, фотографувалися, збивалися в невеличкі зграйки і гомоніли про те, що «хода» вже, певно, дійшла до місця призначення і тепер треба чекати результату.
Дехто не розумів, навіщо знов палали шини, якщо кордону перед барикадами майже не було: загони військових раптом поріділи і в цьому вогні, здавалося, не було сенсу.
Але вона відчувала, як звір відчуває наближення землетрусу, що ця тиша є передвісником чогось страшного.
Попри удаваний спокій і присутність людей, що стягувалися до Грушевського подивитися на вогнища, був тут і інший рух: чоловіки провезли повз неї дерев’яну споруду — майже середньовічну — кількаметровий гостроносий трикутник, призначення якого було очевидним: врізатися і розбивати ряди «чорних рот».
Інші підкочували до барикад шини, група чоловіків налаштовували інший витвір «народної творчості» — катапульту для жбурляння каміння.
І все це виглядало досить буденним.
За три місяці вже ніхто не дивувався, якого рівня може сягнути інженерна думка народних умільців. Такі конструкції збивалися і зварювалися просто на місці. Дорослі чоловіки перетворювалися на захоплених грою дітлахів. А в неї стискалося серце, адже не так давно бачила, як такі самі чоловіки — такі самі! — ганяють хвилями на водяних лижах і грають в крокет на бездоганно підстрижених галявинах своїх маєтків…
Охоплена тремтінням від передчуття чогось недоброго, вона пішла на Інститутську. Адже зрозуміла: Грушевського надійно захищена.
Тут так само купчилися люди, але їх було менше.
Помітила жінку в жовтій куртці. У неї був такий самий вираз обличчя, як у неї: здивований, розгублений тишею і незрозумілим рухом.
Почула, як вона говорила комусь в слухавку мобільного: «Я ще трохи побуду. Нічого страшного. Так, так, поїла, не хвилюйся. Скоро повернусь…».
Вулиця, що вела нагору, була спокійна. Але коли вона ступила за барикаду і почала підніматися нею, нарікаючи на підбори італійських чобіт — кожен наступний крок здавався їй гарячішим за попередній, а вухо вловлювало в тиші неясний, незрозумілий і ледь чутний рокіт…
А потім знов почався «сон уві сні»: на розі Інститутської і Лютеранської перед нею розгорнулося полотно Босха. І втягнуло її до свого середньовічного черева.
…Палали вантажівки, що перегороджували прохід до Верховної Ради.
Люди розбирали бруківку.
Уздовж центральної алеї Маріїнського парку шикувався «беркут».
З криками «Вбивці!» до них кинулася юрба мітингувальників. На неї, немов миші, почали вискакувати агресивні молодики в спортивних костюмах.
Військові накрилися щитами, перетворившись на залізну черепаху, і пішли у наступ. З-за їхніх спин молодики кидали пляшки з запальною сумішшю і шумові гранати. Мітингувальники відповідали тим самим.
Жінки в норкових шубах (чомусь всі вони були гарно вбрані) виколупували бруківку і бордюри, ланцюжком передавали на «передній край».
Почулися постріли.
Натовп сахнувся, а потім знов покотився вперед.
Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…
Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…
Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.
— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..
Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.
Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.
Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.
«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.
Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.
Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.
Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.
— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!
— Кловський перекрито!
Мишоловка заклацнулась.
І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.
На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…
— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.
Крик був в нікуди.
Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.
Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.
Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.
— Нагору! — сказала вона.
Десятеро хлопців помчали вверх…
…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?
Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?
Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.
Не могла не повернутися.
Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…
Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.
Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.
Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».
Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».
І відштовхнула руку — сама!
Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.
Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь